Зоряний вуйко - Брати Капранови

Ой, не треба, хлопці, ой, не треба!

А тому вже мало танцювати, так бере музику і йде на вулицю.

— Грайте дужче, я плачу!

Вечір вже. Сонце сідає. Люди за парканами сміються — що то за химера: п’яний, що аж не танцює, а тільки присідає — ось-ось впаде. Кричить щось, приспівує — веселиться чумак.

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

— Не замай!

Хлопці в шинку взялись до дівчат. А ті теж не дурні, і гроші, гроші дзвенять.

— Скільки даси за мішок солі?

Сонце сіло. Місяць сходить.

— Бум-ца, бум-ца!

А все гуляють чумаки. Чи зупиняться? Чи може, ніч змилується, пригорне їхні п’яні душі, поки не пропилися вщент? Хтозна. А поки:

— Дз-з-з-ццц!

Петро з напругою підвів голову і спробував роздивитись навкруги — де ж це він лежить. На душі було кепсько, в голові каламутно, в роті — як мухи насерли. Капосно.

З першої спроби нічого з’ясувати не вдалося: стіни якісь, темрява — чи вулиця, чи дім? Петро прикрив очі, поклав голову на холодний камінь. Господи, який жах! Поворушив рукою — наче на місці, ногою — нога знайшлася десь далеко внизу і довго повзла по землі, тягнучи за собою важкого чобота. Петро розплющив око — осьо вона, в чоботі, чорному, новому. А-а, точно, він учора купив собі нові чоботи, тільки де? Так, другою рукою. Ой, гріхи наші! Друга рука виявилась з другого боку, і тримала вона ремінь автомата. Нічого. Автомат є. Ну так, правильно, автомати в шинку в заставу не беруть.

Боже! Вони ж все пропили!

Ця думка мляво пробігла у важкій голові і лишила за собою якийсь каламутний жах. У роті зробилося ще кисліше. Петро знов заплющився, полежав трохи, збираючись силами, а потім спробував підвестися. Неймовірним напруженням вдалося сісти, спершись спиною на кам’яну стіну. Автомат волочився за рукою, брязкаючи, як бляшанка. Так. Сів. Після невеличкого спочинку Петро розплющив очі і став роздивлятися навкруги.

Знаходився він у темному глухому провулку, куди не сягало жодного звуку. Стіни були видовбані криво, аби як, а під стелею мішечками висіли кажани — родичі тих, верхніх кажанів, тільки маленькі, з курча. Найближча хвіртка, перекривлена, нефарбована, виднілася кроків за п’ятнадцять. Певно, ледащо якийсь живе. Петро втягнув носом затхле повітря і взявся оглядати себе.

Так, нічого, все ціле, чоботи — нові, штани — нові, свитина — теж нова, але вже пошарпана.

Коли ж це він вчора встиг понакупляти? Нічого не пригадувалося. Тільки дим стояв у голові, наче завіса.

У провулку почулися човгаючі кроки, і з-за рогу з’явилася знайома постать.

Терентій. Так, точно, Терентій Яровий власною персоною шкутильгав провулком, в одній руці маючи кухля з чимось рідким, а другою тримаючись за голову, щоб не загубити часом.

— На, — він побачив, що Петро сидить під стіною і простягнув йому кухля.

Петро сьорбнув.

— Вода, — мовив він кисло.

— А ти гадав, я тобі пива принесу? — Яровий важко опустився на землю і двома руками затулив обличчя. — Боже, щоб хтось знав, як у мене болить голова!

Вони сиділи поруч і не дивилися одне на одного. Петро потрошку-потрошку, а висьорбав майже весь кухоль, потім заплющив очі, наче прислухаючись, як там вода промиває отруєні тельбухи, і решту виплескав собі на обличчя. Не можна сказати, щоб від цього полегшало, але певна користь була — хоч умився. Терентій поруч зітхнув:

— Кухоль не розбий, я під чесне слово взяв… Боже… Боже…

Петро поставив кухля і посміхнувся: під чесне слово…

— Випити б зараз чого, — мрійливо сказав він.

— Не напивсь?

Кажани на стелі почали перепискуватись про щось. Петро потрусив головою, щоб отямитись. Чорт. Треба було виходити з цієї мишачої нори. Виходити та шукати решту.

— А хлопці де, не знаєш?

Терентій замість відповіді тільки знизав плечима.

— Треба в шинку спитати.

Терентій підняв каламутні очі:

— А гроші є, в шинку питать?

— Біс його зна, — Петро засунув руку до кишені, пошурував і витяг кілька червінців. — Ти ба, є!

Яровий, побачивши гроші, навіть ожив, відняв руки від лиця та стукнув ними по колінах:

— Оце так хазяїн! Оце Петро! Оце я люблю!

Він скочив на ноги і потяг кволого Петра за собою до виходу з провулка. Вже біля хвіртки той схаменувся:

— Стій, а кухоль?

— До бісової мами той кухоль. Будуть знати, як давать. Пішли.

У шинку сидів похмурий служка і зосереджено длубався у носі.

— Пива! — загорлав Терентій з порогу.

Служка флегматично підвів очі:

— Гроші покажіть.

Терентій роздратовано сунув йому під носа Петрову руку з затиснутими в ній червінцями:

— Осьо тобі гроші! Давай пива!

Служка уважно подивився, наче підозрював фальшування, зітхнув і, не витягаючи пальця з носа, поплентався до діжок. Терентій пробурчав йому услід:

— Ледве ходить, нероба, як їх тут тримають, таких… Давай! — він видер зі служкових рук келиха, одним духом вилив його в себе, обтер вуса і зауважив: — Ти в носі не дуже колупайся, бо розум виколупаєш.

— А йдіть ви… — незлостиво озвався служка,