Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Томас згадав про татуювання, вибите в нього на шиї, і здригнувся.

— А раптом вбити повинні не всіх нас? — він вказав на свою шию, де темніла зловісна мітка. — Може, вона мала на увазі тільки мене? Ти ж не бачив, на кого та психопатка дивилася.

— І звідки вона знає, хто ти? — відповів Мінхо. — Та й узагалі, все це дурня. Як хтось спробує вбити тебе, мене чи ще когось із наших — йому доведеться мати справу з усім нашим гуртом. Правильно?

— Ти такий милий, — пирхнув Казан. — Уперед: прийми смерть разом з Томасом, а я ліпше втечу й житиму собі далі, караючись нечистим сумлінням.

По Казанових очах видно було, що це жарт, хоча, подумав Томас, у цьому жарті, може, є і часточка правди.

— Як діємо? — запитав Джек. Вінстон досі тримався за нього, сили до колишнього наглядача Різниці поверталися поволі. Хвалити Бога, накидка приховувала жахливі рани на голові.

— Що думаєш? — запитав Ньют, кивнувши Мінхо. Той закотив очі.

— Що я думаю… Ми не маємо вибору. Вперед, до міста. Бо як залишимося тут, то помремо або від сонячного удару, або з голоду. У місті знайдеться бодай якийсь прихисток, а може, навіть їжа. Психи психами, але північ — у той бік.

— Як щодо групи «В»? — запитав Томас і подивився на Ариса. — Чи кого там мали на увазі ті двоє… Що як на нас і справді чекає засідка? Битися доведеться голіруч.

Мінхо пограв правим біцепсом.

— Якщо група «В» — це оті дівчатка, з якими тусувався Арис, я покажу їм свою зброю, і вони втечуть.

— А що як дівчатка, — не вгавав Томас, — мають справжню зброю і вміють битися? Що як у засідці зовсім не вони, а бігуни сім футів на зріст, які дуже люблять ласувати людським м’ясцем? Чи тисяча психів?

— Томасе… годі вже. Так, усі,— втомлено зітхнув Мінхо, — стуліть пельки і пригальмуйте. Більше жодних питань. Якщо у вас не зринула геніальна ідея, яка не приведе нас усіх до загибелі, припиніть скиглити, бо нам час скористатися єдиним шансом, який ми маємо. Зрозуміли?

Томас мимоволі посміхнувся. Короткою промовою Мінхо підніс йому гумор і подарував крихітну надію. Треба йти, рухатися вперед, діяти. От і все.

— Так уже ліпше, — задоволено кивнув Мінхо. — Ще хтось збирається обмочити штанці та кликати матусю?

Пролунали поодинокі смішки, але більше ніхто не нарікав.

— От і добре. Ньюте, цього разу першим ітимеш ти — кульгай собі. Томасе, ти останній. Джеку, передай комусь уже Вінстона, час тобі відпочити. Все, рушаймо.

Так і вчинили. Томас передав мішок з харчами Арисові, й від полегшення ніби виросли крила. Напружувала хіба втома в руці, якою доводилося тримати над головою простирадло. Однак ніхто не збавляв ходу; глейдери то йшли, то бігли підтюпцем.

На щастя, сонце наче обважніло й тепер значно швидше хилилося до обрію. Якщо вірити наручному годиннику, психи пішли з годину тому, і небо вже забарвилося в пурпурово-жовтогарячий колір, а нестерпне сяйво пом’якшало. Невдовзі сонце сіло, і нічне небо вкрилося зоряним серпанком.

Глейдери йшли собі, орієнтуючись на блимання нечисленних вогників з боку міста. Томас радів, що зараз не його черга нести мішок з припасами і можна скинути простирадло.

Нарешті сутінки загусли, і на землю чорним туманом лягла пітьма.

Незабаром по тому, як запала темрява, Томас почув жіночий вереск.

Спершу хлопець навіть не зрозумів, що саме чує: може, йому просто примарилося. Важко сказати щось напевне, коли шаркають ноги об кам’янисту землю, шурхотять мішки з простирадл, шепочуться і важко сапають глейдери. Та незабаром такий собі дзвін у голові став виразніший. Десь попереду, у місті або на околиці, ніч розтинав дівочий вереск.

Інші глейдери це теж почули і зупинилися. Коли нарешті перевели дух, крики стало чути ще краще.

Це було схоже на нявчання. Нявчання пораненого кота. Від неприродних звуків шкіру мов сиротами обсипало, і кортіло затулити вуха долонями й молитися, щоб це нарешті припинилося. Щось було в цих зойках настільки неприродне, аж Томас похолов. Темнота лише погіршувала моторошну ситуацію. Кричали десь далеко, та луна розносила вереск, і він розбивався об землю, перш ніж зникнути зі світу.

— Знаєте, що це мені нагадує? — з ноткою страху в голосі прошепотів Мінхо.

Томас здогадався одразу.

— Вена. Альбі. І мене, мабуть? Так верещать після того, як грівер ужалить?

— Атож.

— Ні, ні, ні,— простогнав Казан. — Тільки не кажіть, що й тут ця мерзота. Я не витримаю!

Аж тут заговорив Ньют, який стояв за кілька футів ліворуч од Томаса й Ариса:

— Щось я маю сумніви. Пам’ятаєте, яка у гріверів волога та слизька шкура? Якби вони тут покачалися, на кулі пилу перетворилися б.

— Ну, — промовив Томас, — якщо «БЕЗУМ» створив гріверів, хтозна, яких виродків він ще наплодив. Не хочеться нагадувати, але Щур попереджав: Випробування ускладнюється.

— Уміє Томас підбадьорити! — спробував пожартувати Казан, але голос його прозвучав злісно і рипуче.

— Я кажу, як є.