Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

— На рахунок «три», — гаркнув Томас. — Вінстоне, на рахунок «три»!

Знову не було і знаку, що Вінстон почув. Він верещав. Борсався. Брикався. Ляскав по сріблястому металу.

Томасу на очі навернулися сльози, а може, то скрапував піт з чола. Очі пекло. І здавалося, що повітря прогрілося на мільйон градусів. М’язи напружилися, і ноги боліли. Їх почало зводити судомою.

— Ну ж бо! — верещав Томас, забувши про себе. — Один! Два! Вперед!

Схопившись за краї сріблястої маси, він відчув її щільність і податливість, рвонув щосили. Чи то Вінстон усе-таки почув його, чи то їм пощастило, але хлопці діяли водночас. Вінстон уперся в кулю долонями, наче лоба собі хотів відірвати. Срібляста крапля вся зійшла з голови. Не гаючи ні миті, Томас перекинув її через себе вниз зі сходів і обернувся подивитися, що ж буде.

На льоту крапля срібла знову набула сферичної форми, її поверхня на мить збрижилася, а тоді затверділа. Куля зависла в повітрі на кілька щаблів нижче за глейдерів, наче дивлячись на прощання на свою жертву і намагаючись збагнути, що пішло не так, а потім шугнула вниз, у пітьму.

Куля зникла. Чомусь вона вирішила не повторювати атаки.

Судомно ковтаючи повітря і відчуваючи, як з кожної пори рясно цебенить піт, Томас прихилився до стіни. Він боявся поглянути на Вінстона, а той скиглив позаду. Хвалити Бога, хоч уже не верещить.

Нарешті Томас розвернувся й подивився на товариша.

Вінстон лежав, згорнувшись калачиком. Його голова перетворилася на місиво: волосся наче й було — сама кривава лисина; вуха порвані, порізані, але на місці. Вінстон схлипував од болю, а можливо, і від пережитого шоку. Прищаві ділянки шкіри виглядали куди краще і чистіше порівняно з тими, що їх зачепила срібна крапля.

— Ти цілий? — запитав Томас. Нічого розумнішого йому на думку не спало.

Вінстон, тремтячи, коротко кивнув.

Трохи вище на сходах стояли Мінхо, Ньют, Арис та інші глейдери. Томас не бачив відтінених яскравим сонцем облич, але розрізняв вирячені очі — як у кішок, на яких зненацька навели ліхтар.

— Це що за гниляк був? — запитав Мінхо.

Говорити Томас іще не міг, лише втомлено похитав головою. За нього відповів Ньют:

— Магічна крапля, яка к бісовій матері відкушує голови, ось що це було.

— Якісь нові високі технології,— промовив Арис. То була перша його участь у загальній розмові. Новачок оглянув здивовані обличчя і ніяково стенув плечима. — У голові крутяться уривки спогадів. Я знаю, що в світі з’явилося чимало просунутих технологій. Тільки про кулі з рідкого металу, що відкушують частини тіла, нічого не пам’ятаю.

Томас подумав про власні уривки спогадів. Він теж нічого такого пригадати не міг.

Мінхо неуважливо вказав Томасу за спину, у чорноту сходів.

— Ця чортівня, мабуть, обтікає обличчя, а потім вгризається в шию, поки не перекушує начисто. Чудово. Просто чудово.

— А ви бачили? Воно крапнуло просто зі стелі! — нагадав Казан. — Ліпше забираймося звідсіля якнайшвидше.

— Згоден з тобою, як ніколи, — відповів Ньют.

Мінхо з відразою поглянув на Вінстона. Хлопець більше не тремтів і не плакав, тільки приглушено схлипував. Вигляд він мав жахливий і страху натерпівся до кінця життя.

Навряд чи він колись знову заросте волоссям.

— Казане, Джеку! — гукнув Мінхо. — Підніміть-но Вінстона на ноги і допоможіть іти. Арисе, підбери весь дрист, що він там порозкидував, і нехай кілька шлапаків допоможуть тобі нести припаси. Ми забираємося. Начхати на жароту зовні — не хочу, щоб моя голова перетворилася на кулю для боулінгу.

Договоривши, Мінхо розвернувся і пішов нагору. Він не перевіряв, як хлопці виконують його наказ, і з цього Томас зрозумів: Мінхо таки стане чудовим ватажком.

— Томасе, Ньюте! — гукнув він через плече. — Ходімо! Ми втрьох виліземо перші.

Обмінявшись поглядом із Ньютом, Томас прочитав у очах товариша страх і цікавість водночас. Готовність рухатися далі. Те ж саме відчував і він сам. Соромно було зізнаватися, але зараз будь-що здавалося кращим, ніж те, що трапилося з Вінстоном.

— Ходімо, — промовив Ньют таким тоном, ніби вибору не залишалося. Та з обличчя було видно: йому б хотілося втекти від бідолахи Вінстона не менше, ніж Томасові.

Томас кивнув і переступив через пораненого. Вид обдертої шкіри викликав нудоту, і він постарався не дивитися на череп Вінстона. Посунувся трохи вбік, даючи пройти Джеку, Казану й Арису, а потім почав підйом, переступаючи через сходинку, слідом за Ньютом і Мінхо на саму гору, де, здавалося, просто за відчиненим люком чекає сонце.

Глейдери поступалися хлопцям дорогою, вочевидь щасливі, що ці троє першими вийдуть назовні. Спершу Томас примружився, а потім і зовсім прикрив очі долонею. Дедалі слабше вірилося в те, що можна вийти з тунелю в таку жахливу спеку і вціліти.

Мінхо зупинився на останній сходинці, всього за крок од прямого променя світла. Повільно простягнув під промінь руку. Шкіра в Мінхо була смаглява, але Томасу здалося, що під сонцем вона засяяла білим вогнем.

Витримавши кілька секунд,