Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

— Ти пройшов через Лабіринт і тунель під пустелею і тепер кажеш, що думка про розмноження притягнута за вуха?

— Лацно, — Томас був змушений визнати: Арисова ідея не позбавлена сенсу. — А який твій другий здогад?

Давалася взнаки втома. В горлі пересохло, наче туди засипали склянку піску.

— З точністю до навпаки, — відповів Арис. — Вони хочуть зберегти не найкращих з двох груп, а дати вижити лише одній групі. Отож, вони або відсіюють гірших і з однієї групи, і з другої, або відсіюють цілу групу. Більше я ні до чого не докумекав.

На якийсь час Арисові слова змусили Томаса замислитися.

— А як тоді щодо слів Щура? «БЕЗУМ» зчитує наші реакції, створюючи шаблон. Можливо, експеримент узагалі не передбачає нашого порятунку? А раптом їм потрібні тільки наші мізки, рефлекси, гени тощо? І зрештою ми всі загинемо, а вченим залишиться читати довжелезні звіти.

— Гм-м, — задумливо протягнув Арис. — Можливо. Правда, мені не дає спокою одне питання: навіщо хлопцям підкинули дівку, а дівкам — хлопця?

— Подивитися, як ми перегриземося? Як відреагуємо в такій унікальній ситуації,— Томас мало не розсміявся. — Подобається мені, як ми розмовляємо на ці теми — наче обговорюємо, коли нам зупинитися, щоб не обдристатися.

Арис розсміявся — сухо й коротко, і Томасу трохи відлягло від серця: новачок подобався йому дедалі дужче.

— Чувак, не нагадуй. Бо вже годину, як мені приперло…

Тепер прийшла Томасова черга сміятися. І тут, наче почувши Арисові нарікання, Мінхо скомандував зупинитися.

— Туалетна перерва, — сказав він, упершись руками в стегна і відсапуючись. — Дрист після себе закопайте, і розійдіться подалі. Хвилин п’ятнадцять перепочинемо, і підемо далі. Я знаю, шлапаки, вам нелегко змагатися з бігунами на взір мене й Томаса.

Томас не слухав: як ходити до вітру, він знав і без Мінхо, тож вирішив роздивитися місцевість. Варто було розслабитися і вдихнути на повні груди, як очі вловили попереду якусь тінь, приблизно за сотню ярдів од привалу, але не рівно по дорозі. Прямокутник темряви на тлі слабеньких вогнів міста. Він вирізнявся дуже чітко — як тільки Томас не помітив його одразу?

— Гей! — крикнув він, указуючи на темний прямокутник. — Там наче якась будівля, за декілька хвилин звідсіля, трохи праворуч. Хлопці, бачите?

— Ага, я бачу, — підтвердив Мінхо, який підійшов до Томаса. — Цікаво, що там?

Не встиг Томас відповісти, як сталося водночас дві події.

Урвався моторошний крик загадкової дівчини, ніби зачинилися двері. А потім з-за темної будівлі попереду вийшла дівчина; у темряві волосся її струменіло з голови, як чорний шовк.

Томас нічого не зміг із собою вдіяти. Першої миті йому здалося, що то Тереза, і закортіло гукнути її. Хотілося без надії сподіватися, що це вона — чекає на нього всього за кількасот ярдів звідси.

«Терезо?»

Нічого.

«Терезо? Терезо!»

Нічого. Болюча вирва в голові, що утворилася зі зникненням Терези, нікуди не поділася — вона була як порожній ставок. Але… раптом це і справді Тереза? Може, це таки вона. Може, вони просто в тратили дар спілкуватися подумки.

Вийшовши з-за будинку, дівчина й далі стояла нерухомо. І хоч її постать ховалася в тіні, було видно, що вона дивиться на глейдерів, схрестивши руки на грудях.

— Це часом не Тереза? — запитав Ньют, наче думки прочитав.

Томас машинально кивнув. І швидко озирнувся — чи ніхто не помітив. Здається, ніхто.

— Гадки не маю, — сказав він нарешті.

— Думаєш, це вона репетувала? — припустив Казан. — Бо щойно вийшла, і крики вщухли.

Мінхо пирхнув.

— Та це радше вона мучить іншу дівчину. Побачила, що ми наближаємося, і вирішили звільнити її від страждань і просто вбити, — він навіщось плеснув у долоні.— Гаразд, хто хоче вийти назустріч милій панночці?

Томас дивувався, яким легковажним часом буває ватажок.

— Я піду, — зголосився він трохи гучніше, ніж хотів. Бракувало ще зрадити перед усіма свої сподівання, що незнайомка в тіні — і справді Тереза.

— Я ж пожартував, гнилоголовий, — відрізав Мінхо. — Ходімо всі разом, бо раптом її прикриває банда психів-ніндзь.

— Психів-ніндзь? — перепитав Ньют, чи то здивований, чи роздратований жартами Мінхо.

— Еге ж. Ходім, — озвався Мінхо і пішов уперед.

Піддавшись раптовому імпульсу, Томас крикнув:

— Ні! — і, знизивши голос, додав: — Ні, хлопці, ви залишайтеся тут, а я сам піду. Раптом там пастка, а ми, як ідіоти, підемо разом і потрапимо в неї всі.

— То ти, значить, не ідіот, коли підеш сам? — запитав Мінхо.

— Треба ж когось на розвідку послати. Я й піду. Як що — відразу крикну.

Мінхо думав довгенько. Нарешті відповів:

— Гаразд. Іди, наш маленький хоробрий