Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник

Габр мовчав.

– І невже ти думаєш, що своєю відмовою врятуєш мегаполіс? Чорт забирай, ти залежиш від нас, від мегаполіса, а ми ні від кого не залежимо – ми невидимі. Ми продовжимо пошук. Не сьогодні, то завтра, нехай через кілька числень ми знайдемо того, хто нам потрібний, і зробимо свою справу. Страхіття не повинно існувати.

Габр знову нічого не відповів.

– Ми невидимі, – сказав Окс. – У нас є час. Ну?

Кругле, гаряче висіло високо над лісом, заливаючи все немислимим щастям.

– У вас там немає близьких, – сказав Габр. – Тому вам усе так легко.

– Ти думаєш, я без душі, хлопче? – Окс ступив до нього крок, поклав важку руку на плече. – Я теж можу відчувати біль і страх окремої людини. І якщо ти думаєш, що я не уявляю жаху тих, хто застряг у пневмотрубах і там знайшов свою могилу, то ти глибоко помиляєшся. Чорт забирай, я людина, хлопче, і я бачу, як вони всі метушаться, натикаються один на одного і звалюються в прірву, розбиваються об нижні рівні. Але, по-перше, пекло триватиме добу, не більше. Через добу майже нікого не залишиться.

– Багато помруть вдома, з голоду.

– Таких буде мало. Ти поміняєш блок рано-вранці, коли майже всі будуть поза домом. Це продумано. Ніхто з них додому не добереться. Орієнтатори направлять їх убік смерті. Смерть страшна, малюк, коли про неї говорять, коли її описують. А для самої людини, яка звалюється в прірву, це секунда-дві, вона нічого і не втямить. Вона нічого не бачить.

– Яке ми маємо право позбавити їх життя?

– А яке право на існування має світ, побудований на брехні, на нехтуванні істиною, красою? Досить базікань, – Окс боляче стиснув його за плече. – У мене теж є там дочка.

– У вас? – здивувався Габрі.

– Так. І дочка, і ще дехто. І в усіх, хто у Плямі, хтось там є. Якщо б вони жили вічно, я, можливо, почувався б злочинцем. Але вони смертні, і їхні життя, життя моїх близьких – мить. Завтра це будуть ті самі гори скелетів.

– Що ви говорите?

– Хлопче, істину треба договорювати до кінця. Вкоротити мить – це майже ніщо, якщо на іншу шальку терезів покласти найбільшу з цілей. Звідки ти знаєш, що людина, яка розіб’ється завтра, не збагнувши навіть що до чого, післязавтра не вмирала би своєю смертю в муках, проклинаючи все на світі? Де ж тоді добро, а де зло? Ти приносиш біль – добре. А що приносить природна смерть? Яка людині різниця, хто буде стояти за її болем? Втручаєшся ти чи ні – біль неминуче прийде. Ти не приносиш нещастя, а лише наближаєш його. А можливо, і полегшуєш, чорт забирай.

Габр подивився на обличчя старого. Окс був вищий за нього, обличчя його, поросле коротко стриженою сивою бородою, було видно знизу – напружене, вольове, зі складками відчаю в куточках губ.

– Ви сказали, що на іншій шальці терезів найбільша з цілей.

– Так.

– А звідки ми знаємо, яка мета найбільша?

– Це знання просто дано, – сказав Окс. – Море, небо, сонце, птахи, ліси, хмари – я все це встиг побачити своїми очима. І тоді я зрозумів, що все, що не співзвучне цьому, що відрізане від цього, існує поза цим і всупереч цьому, – воно не повинно існувати. Це нарив на здоровому тілі. Мегаполіс – це огидний смердючий нарив, і він мусить бути знищений. Коли ж видаляєш нарив, завжди відчуваєш огиду, зокрема і до себе. Але навіщо хірург це робить? Ми з тобою, хлопче, такі хірурги. Неможливо далі терпіти наругу над істиною, красою, свободою. Люди, якщо вони мають право на існування, не повинні нагадувати сліпі опудала. Вони не повинні бути стадом баранів.

– Гвинтоплан готовий, мій Генерале!

Габр озирнувся і побачив чоловіка, який у шоломі біг до гвинтоплана, що вже лопотів гвинтами, піднімаючи з землі листя і пил.

– А ваше життя? – запитав навіщось Габр. – Ваше життя – це що?

– У мене немає життя, – промовив Окс, виймаючи з кишені невеликий предмет і простягаючи його Габру. – Я труп. Я давно вже труп.

Мати

Щось, що майже неможливо було розрізнити, ворушилося в кутку, а Габр мав будь-що-будь бачити. Він уже не міг і не хотів перебувати в темряві, спілкуватися, не бачачи. Якщо раніше він боявся дивитися, боявся істини, то тепер так само боявся втратити істину. Тепер, позбувшись колишнього життя, всіх тих почуттів, думок, які тримали його колись, він міг дихати тільки заради істини, нескінченно, щомиті її пізнаючи. Щойно Габр потрапляв у темряву, правда – жахлива, приголомшлива, але правда – зникала, відразу наставала криза, і він метався, не знаючи, за що вхопитися. Тепер зір став для нього єдиним порятунком, тією єдиною платформою, піднявшись на яку, він міг ще терпіти те, про що знав. Тільки спілкуючись із оголеною істиною, він міг зносити свою відрізаність, свою самотність.

Істота нарешті вибралася з ганчір’я в кутку і, що найдивніше, не пішла, а поповзла до нього рачки. І він, що сам покликав її, відступав, поки не вперся в стіну біля дверей. Якийсь слабкий відсвіт таки потрапляв сюди з коридору.

– Прийшов нарешті, – промовила істота.

– Так, – відповів Габр, прикувавши свій погляд до купи ганчір’я, яка крутилася біля його ніг. – А ти не рада?

– І що, ти одружився з цією дурепою?

– Вона не дурепа, мамо.

– Вона істеричка! Я її ненавиджу.

– Не будемо про це, мамо. Ти хвора?

– З чого ти взяв?

– Я… Мені здалося, ти…

– Ну, що?

– Тобі важко пересуватися?

– Я трохи ослабла. Але я… я пересуваюся так, як хочу. І чому ти вирішив, що я погано пересуваюся? А ти як пересуваєшся?

– На двох ногах, звичайно, – тихо промовив Габрі.

– А я, по-твоєму, як? Я точно так само стою перед тобою на двох ногах.

– Так… звичайно, – відповів Габр. – А де твій чоловік?

– Він прийде, скоро. То ти одружився з дурепою?

– Прошу тебе, не називай її так.

– А вона як мене назвала? Ти пам’ятаєш, що вона мені сказала тоді?

– Ні.

– Вона сказала: «Ви дурна мамаша, Габр мій, а не ваш. І взагалі ви не мати йому».

– Але мам…

– Так, я знаю, я погана мати, – заскиглила істота, заворушилася під ногами, і голос її ледве долинав звідти, з купи ганчір’я. – Мені не треба було тебе залишати батькові. Але так вирішила Нарада квадрату. Я перша пішла на сторону, порушила слово, а це