Майже безпечна - Дуглас Адамс

Дихання і бажання, з іншого боку було тим, чим Артур займався цілими днями. Інколи він бажав чогось на стільки сильно, що його дихання ставало дуже інтенсивним, і йому треба прилягти на хвильку, щоб заспокоїтись. На самоті. У його маленькому будиночку. Так далеко від світу, в якому він народився, що його мозок не міг навіть обробити таку кількість цифр не втративши свідомість.

Тому він намагався про це не думати. Натомість він сидів і читав, чи принаймні був би радий читати, якби десь завалялось хоча б щось варте того, щоб його читати. Але ніхто в оповіданнях бартледіанців ніколи нічого не хотів. Навіть склянки води. Звісно, вони б дістали її, якби хотіли пити, але коли навколо не було жодної склянки з водою, то вони просто більше про неї не думали. Він щойно прочитав цілу книжку, в якій головний герой протягом тижня займався роботою в саду, грав у нетбол, допомагав лагодити дорогу, доглядав разом із жінкою за дітьми, а потім неочікувано помер від спраги у передостанньому розділі. Роздратований, Артур прочесав всю книгу у зворотному порядку доки нарешті знайшов посилання на якусь проблему із водопроводом у 2 розділі. І на цьому все. Той хлопчина помер. Що ж таке трапляється.

І це була навіть не кульмінація оповіді, тому що в ній не було кульмінацій. Головний герой помер на третині передостаннього розділу книги, а в решті йшлося ще щось про ремонт дороги. Книжка закінчується як обрубана на ста тисячах слів, тому що це був максимальний обсяг книг на Бартледані.

Артур жбурнув книгу через всю хату, продав будинок і поїхав. Він почав подорожувати із дикою невимушеністю: де міг продавав все більше і більше слини, нігтів з рук і ніг, крові, волосся, будь чого, на що був попит, щоб придбати квитки. За гроші виручені від сперми, як виявилося пізніше, він може подорожувати і першим класом. Він вже ніде не зупинявся, а лише існував у герметичних, тьмяних каютах гіперпросторових кораблів, їв, пив, спав, дивився фільми лише інколи зупиняючись у космопортах, аби здати ДНК і спіймати наступний далекомагістральний корабель. Він все чекав і чекав доки трапиться ще один нещасний випадок.

Єдина проблема з тим, щоб змусити правильний випадок трапитися в тому, що він геть і не збирається цього робити. Ось чому він і називається «випадок». Випадок, що стався натомість був зовсім не тим, який він планував. Корабель, на якому він летів, мерехтів у гіперпросторі, перебуваючи між дев’яносто шістьмома точками у просторі одночасно. В одній з них його спіймала неочікувана гравітаційна сила від недослідженої планети і, потрапивши у полон її зовнішнього шару атмосфери, той почав падати пронизливо роздираючи повітря.

Системи корабля протягом всього польоту вниз запевняли, що все повністю чудово і знаходиться під контролем, але коли корабель увійшов у круте піке, розорав півмилі лісу і нарешті вибухнув, перетворившись у киплячу вогняну кулю, то стало зрозуміло, що щось не так.

Вогонь поглинув ліс, осяяв ніч, а потім акуратненько собі згас, тому що незаплановані багаття такого розміру мають узгоджуватися із владою. Протягом короткого часу після того, інші маленькі багаття спалахували то тут, то там від розкиданих уламків корабля, які вибухали коли їм заманеться. Потім і вони затихли.

Артур Дент через абсолютну нудьгу нескінченних міжпланетних перельотів був єдиною особою на борту, яка ознайомилась із правилами безпеки під час польоту і при незапланованому приземленні, а тому був єдиним хто вцілів. Він лежав весь закляклий, поламаний і стікаючий кров’ю у чомусь на зразок пухнастого рожевого пластикового кокону з написом «Приємного дня» надрукованим трьома тисячами різних мов.

Чорна, волаюча, нудотна тиша заповняла його розум. Він знав із покірною впевненістю, що виживе, тому що ще не потрапив на Ставромула Бета.

Після нескінченності з болю і темноти, він раптом зрозумів, що бачить перед собою якісь рухому постаті.

Розділ 12

Форд летів донизу у хмарі осколків скла і уламків стільців. Знову (він не все продумав наперед, а насправді варто було, тоді не довелося б прямо зараз щось вигадувати) намагаючись виграти час. В часи великої кризи, вважав він, вельми корисно побачити своє життя перед очима. Це давало змогу подумати, подивитися на речі з іншої перспективи, а інколи і відшукати необхідний ключик до подальших дій.

Земля наближалася до нього зі швидкістю тридцять футів за секунду, але, подумав Форд, він розбереться з цією проблемою пізніше. Перед цим треба зробити ще одну річ.

А от і воно. Дитинство. Монотонне і нецікаве, переглянуте уже не раз, воно його не цікавило. В голові мелькали спогади. Нудні часи на Бетельгейзе П’ять. Малий Зафод Більброкс. Так, все це вже було. Шкода, що в нього в голові немає чогось типу перемотки вперед. Сьомий день народження. Йому дарують перший рушник. Давай, давай.

Він крутився і вертівся у польоті, а навколишнє холодне повітря розривало легені. А ще треба намагатися не вдихнути скло.

Ранні мандрівки на інші планети. О, заради Заркуона, не життя, а бісова документалка про планети. Перші благання і мольби працювати у Путівнику.

Так.

Ото були деньки. Вони працювали на атолі Бвенеллі, що на Фаналлі ще до того, як ріктанаркали і донкведи все звертлювали. Півдюжини хлопців, трохи рушників, купка дуже складних приборів і, що найголовніше, багато мрій. Ні. Найголовніше фаналланський ром. А якщо бути абсолютно точним, то Ол Джанкс Спіріт — от що було абсолютно найбільш важливою штукою, а потім вже фаналланський ром і пляжі на атолі, де зависали дівчата, але звісно мрії булии важливі також. Що ж з усім цим сталося?

Він не міг точно згадати, які мрії в нього тоді були, але вони, здавалося, були напрочуд важливі тоді. І вони точно не включали цю величезну офісну будівлю, з якої він зараз падає. Все це почалося тоді, коли хлопці з тієї першої команди почали осідати і ставати жадібними, в той час як він та інші залишилися працювати в польових умовах, досліджуючи і подорожуючи космостопом, поступово віддаляючись від корпоративного кошмару, в який невблаганно перетворювався Путівник, та архітектурної жахливості, в яку перетворювались чим раз більші його будівлі. Де там могли бути мрії? Він подумав про всіх тих корпоративних правовиків, які займали половину будівлі, та всіх операторів, які займали нижні рівні, і всіх тих редакторів відділів та їх