Майже безпечна - Дуглас Адамс

— Я ненавиджу таке антропне ставлення, — сказав він істоті за столом у Центрі надання порад щодо переселення на Пінтлетон Альфа, — але я б хотів жити в такому місці, де його мешканці виглядають приблизно як я. Ну, ви розумієте. Типу людей.

Дивна істота за столом помахала своїми ще більш дивними частинами тіла і здавалася доволі враженою його бажаннями. Вона витікла і поволі поповзла по підлозі, поглинула стару металеву картотеку, а після потужної відрижки вивергнула із себе потрібну шухляду. Потім висунула кілька блискучих щупалець із вуха, витягла кілька документів із ящика, всмоктала його назад і виблювала всю картотечну шафу назад. Потім вона повернулася назад до стільця своїм липким шляхом і кинула папери на стіл.

— Бачите щось підходяще? — запитала істота.

Артур нервово проглянув кілька неохайних і зіжмаканих листків паперу. Він безумовно був десь на околиці Галактики і, на скільки він міг уявити, десь далеко вліво, якби це було у його рідному всесвіті. У місці, де мала бути його власна планета, натомість був гнилий, занедбаний, залитий дощем і населений головорізами разом із боґхоґами світ. Навіть Путівник по Галактиці для космотуристів тут ледве працював, а тому він ним вже майже не користувався. А ще він скрізь питав чи ніхто не знає бодай щось про Ставромула Бета, але ніхто про таке місце ніколи не чув.

Доступні планети виявилися напрочуд похмурими. Вони мало що могли йому запропонувати, так само, як і він міг мало що дати їм. Артур із жалем зрозумів, що хоча він і прилетів із планети де є автомобілі, комп’ютери, балет та арманьяк він сам не мав уявлення як це все працює. Нічого подібного він не зробить. Навіть, якщо йому дадуть всі знаряддя, то він навряд чи змайструє тостер. Максимум, що він може зробити — це сендвіч. А на такі його навички було небагато попиту.

Артурове серце пішло в п’яти. Це його неабияк здивувало, він думав, що воно вже давно з них вивалилось. Артур на хвильку закрив очі. Як же йому хотілося зараз бути вдома. Як же йому хотілося, щоб його власна планета, справжня Земля, на якій він виріс не була зруйнована. Як же він хотів, щоб нічого з цього ніколи не сталося. Як же він хотів, щоб коли його очі розплющаться він стояв на порозі свого власного будинку у західній Англії, сонце світило над зеленими пагорбами, фургончик листоноші котився доріжкою, у саду цвіли нарциси, а там вдалечині відкривався на ланч паб. Як же він хотів взяти газету із собою до пабу і прочитати її за пінтою гіркого. Як же він хотів розгадати кросворд. Як же він хотів повністю застрягнути на 17 по-горизонталі.

Він розплющив очі.

Дивна істота із роздратуванням пульсувала в його бік, тикаючи якоюсь псевдоподією в бік столу.

Артур труснув головою і поглянув на наступний аркуш паперу.

Похмуро, подумав він.

І наступна.

Дуже похмура.

І наступна також.

О... А ця вже непогана.

Планета називалася Бартледан. На ній був кисень. На ній були зелені пагорби. На ній, здавалося, була відновлена писемна культура. Але найбільше його увагу привернула фотографія групки людей, бартледанських людей, які стояли кругом на сільській площі, приємно усміхаючись на камеру.

— О-о-о, — промовив він протягуючи фотографію дивній істоті.

Її очі витяглись на стеблинках і прокотилися зверху вниз вздовж паперу, залишаючи блискучий слід слизу.

— Так, — вимовила істота з відразою. — Вони виглядають точно як ви.

Артур перебрався до Бартледану і, використовуючи гроші, які він заробив продавши трохи слини та зрізаних нігтів з ніг, придбав собі будинок у селищі, зображеному на фотографії. Там було приємно. Повітря було духмяним. Мешканці планети, здавалося, виглядали так само як і він, і були не проти його присутності. Не нападали і не жбурляли в нього нічим. Артур купив трохи речей і шафу, щоб їх туди покласти.

Нарешті він влаштував собі життя. Тепер залишилося тільки знайти у ньому мету.

Спочатку він спробував сісти і почитати. Але література Бартледану, відома в усіх куточках цього сектору Галактики своєю витонченістю та благородством, здавалося, не могла задовольнити його цікавість. Проблема була в тому, що ця література врешті-решт була не про людей. І не про бажання людей. Населення Бартледану було надзвичайно схожим на людей, але коли комусь з них сказати «добрий вечір», то він оглянеться навколо із легким здивуванням, принюхається до повітря і скаже, що так, він гадає, що це, мабуть, один з найдобріших вечорів і добре, що Артур звернув на це увагу.

— Ні, я маю на увазі, що бажаю вам доброго вечора, — сказав би Артур, точніше раніше казав.

З часом він навчився уникати подібних розмов.

— Я мав на увазі, що сподіваюсь, що у вас буде добрий вечір, — додав би він.

Такі слова зазвичай ще більше бентежили.

— Бажаєте? — промовив би бартледаніанець, у ввічливому подиві.

— Е... так, — відповів би Артур. — Я просто виражаю надію, що ...

— Надію?

— Так.

— Що таке надія?

Гарне питання, подумав Артур і відступив назад до свого будиночка, щоб подумати.

З одного боку він міг лише усвідомити і поважати те, що дізнався про погляд на життя бартленданіанців, який полягав у тому, що всесвіт є таким, який він є, змирися або забирайся. З іншого боку він не міг не мати ніякого бажання, навіть надії — це було просто неприродним.

Природний. А це хитре слово.

Він вже давно зрозумів, що багато речей, які він вважав природними, як наприклад, купувати подарунки на різдво, зупинятися на червоне світло чи падати зі швидкістю 32 фути на секунду в квадраті, були просто звичками його світу і не обов’язково працювали таким же чином в будь-якому іншому місці; але не бажати — це справді не могло бути природним, чи не так? Це все одно, що не дихати.

Дихання якраз було ще однією справою, якою не займалися бартленданіанці, не зважаючи на увесь той кисень, яким була заповнена атмосфера. Вони просто жили без нього. Час від часу ганялися навколо і грали у нетбол та ще якісь ігри (звісно без найменшого бажання виграти, просто грали, а хто виграв, той і виграв і все на цьому), але все одно вони ніколи не дихали. Це було, з якоїсь причини, непотрібним. Артур швидко дізнався, що грати з ними у нетбол надто страшно. Хоч вони і виглядали