Майже безпечна - Дуглас Адамс
— Пораду, так? — знову запитала стара жінка. — Щось типу загальної поради, кажеш. Стосовно чого? Що робити зі своїм життя? Це ти хочеш дізнатися?
— Так, — відповів Артур. — Саме це. Інколи доволі проблемна штука, якщо чесно.
Він відчайдушно намагався маленькими кроками посунутися так, щоб стати від неї проти вітру.
Раптом жінка різко повернулася назад і пошкандибала до печери.
— Тоді, тобі доведеться спочатку допомогти мені із ксероксом, — кинула вона.
— Що? — здивувався Артур.
— Із ксероксом, — терпляче повторила вона. — Допоможеш мені витягти його. Він на сонячних батареях. Але мені доводиться тримати його в печері, щоб пташки не позасирали.
— Розумію, — кинув Артур.
— На твоєму місці, я б зробила кілька глибоких вдихів, — пробурчала жінка, просуваючись в темряву печери.
Артур дослухався її поради. Фактично, ледь не дійшло до гіпервентиляції. Коли він відчув, що готовий, то затримав повітря і зайшов до печери.
Ксерокс виявився громіздкою старою штукенцією на візку. Він стояв у напівтемряві, у глибині печери. Коліщатка вперто крутилися у різні сторони, а на землі було безліч дрібних камінців та вибоїн.
— Давай, сходи назовні і віддихайся, — порадила стара жінка. Артур, тим часом, був весь червоний, намагаючись допомогти їй зрушити цю штуку.
Він полегшено кивнув. Якщо її така поведінка не турбує, то тепер він був певний, що і його також. Він вийшов назовні, зробив кілька глибоких вдихів і повернувся назад до штовхання і тягання. Довелося зробити кілька ходок доки нарешті машина не опинилася надворі.
Вперше за тривалий час на неї потрапило сонячне проміння. Стара леді зникла у печері, а потім повернулася зі строкатими металевими панелями, які потім під’єднала до машини, щоб та змогла збирати сонячну енергію. Вона зиркнула з-під лоба на небо. Сонце було доволі яскравим, але навколо висів якийсь туман.
— Це займе трохи часу, — повідомила вона.
Артур сказав, що залюбки почекає.
Стара жінка знизала плечима і почовгала до багаття. Над ним вмістиме казанка булькотіло і виривалось назовні. Вона потикала його палицею.
— Не бажаєте, перекусити? — запитала вона Артура.
— Я вже обідав, дякую, — відповів Артур. — Ні, справді. Я вже їв.
— Не сумніваюсь, — погодилась стара леді, помішуючи вмістиме палицею.
Через кілька хвилин вона виловила звідти шматочок чогось незрозумілого, трохи подмухала на нього, і поклала до рота.
Деякий час вона задумливо жувала.
Потім вона повільно прошкутильгала повз купу мертвих схожих на кіз тварин, виплюнула туди недожований шматок, і повернулася назад до казанка. Вона спробувала зняти його зі штуки схожої на триногу.
— Може вам допомогти? — запитав Артур.
Він поспішив до неї.
Разом вони відчепили казанок від триноги і незграбно понесли вниз по схилу, який вів від її печери до смуги низькорослих і вузлуватих дерев, які росли на межі між кручею і невеликим яром, з якого відкривався зовсім новий букет різких ароматів.
— Готовий? — запитала стара леді.
— Так... — відповів Артур, хоча й не впевнений до чого саме.
— Один, — почала жінка.
— Два,— продовжила вона.
— Три, — додала вона.
Артур якраз вчасно зрозумів, що вона збиралася зробити. Разом вони вилили вмістиме казанка до яру.
Після декількох годин нетовариської тиші, стара леді нарешті вирішила, що сонячні панелі назбирали потрібний заряд, щоб запустити ксерокс і вона зникла в печері в пошуках потрібних речей. З’явилася вона з двома стосами паперу, які згодувала ксероксу.
Копії були вручені Артуру.
— Це, е..., це ваша порада, так? — запитав Артур, невпевнено проглядаючи аркуші.
— Ні, — відповіла стара леді. — Це історія мого життя. Розумієш, якість будь-якої поради повинна визначатися відносно якості життя, того хто її вам дає. Якщо ти переглянеш цей документ, то побачиш, що я підкреслила всі важливі рішення, які коли-небудь зробила, аби вони виділялись. Вони всі пронумеровані і мають перехресні посилання. Бачиш? Все, що я можу порадити, то це намагатися приймати рішення повністю протилежні до тих, що приймала я, і тоді ти, можливо, не закінчиш своє життя... — вона зупинилася на хвильку, щоб набрати повні легені повітря, для гарного вигуку — ... у старій смердючій печері як ця!
А потім підхопила тенісну ракетку, закатала рукава і пошкандибала до своєї купи мертвих, схожих на кіз, тварин, всілася і почала відбивати мух із запалом і пристрастю.
В останньому селищі, яке відвідав Артур, не було нічого крім високих стовпів. Вони були на стільки довгими, що із землі й не скажеш, що там на верху, тому Артуру довелося видертися на три таких, поки він не знайшов одну, на якій було бодай щось, окрім платформи, вкритої пташиним послідом.
Не легка справа, скажу я вам. На ці стовпи можна піднятися лише по забитих в них коротким дерев’яних кілках, які повільно підіймаються вверх по спіралі. Будь-який інший турист, менш наполегливий, ніж Артур, зробив би кілька фото і спустився до найближчого бару, де можна також придбати цілу низку дуже солодких і липких шоколадних тістечок, які можна з’їсти прямо перед аскетами. Але тепер, в основному якраз через це, їх тут майже не зустрінеш. Насправді вони майже всі кудись пропали і відкрили дуже прибуткові терапевтичні центри десь на багатших планетах північно-західної брижі Галактики, де життя було набагато легшим (десь на сім мільйонів порядків), а шоколад просто неймовірним. Більшість аскетів, як виявилось, навіть не знали про існування шоколаду до того, як прийняли аскетизм. Більшість же клієнтів, які приходили у лікувальні центри знали про це дуже добре.
На верхівці третього стовпа Артур зупинився перевести подих. Він весь спітнів і задихався, бо кожен із стовпів був п’ятдесят чи шістдесят футів у висоту. Світ навколо нього запаморочливо крутився, але це не дуже хвилювало Артура. Він знав, що коли логічно подумати, то він не може померти, поки не потрапить до Ставромула Бета[8], а тому виробив безтурботне ставлення до екстремальної небезпеки, яка могла йому загрожувати. Але його все одно не покидало відчуття, що він от-от звалиться з п’ятнадцятифутової висоти. Проте справитись з ним
