Небо сингулярності - Чарлз Строс
— Ага, — кивнув Мартін. Він і собі скуштував супу. — Саме за такі речі вас позбавляють бонусів за вчасно виконану роботу.
Вона примружилася і кивнула:
— Невже сарказм? І як ви ще досі нікуди не вляпалися?
— А ніяк. — Чоловік поклав ложку. — І саме тому мене осадили ваші манери, коли ми познайомилися. Мені і на свободі ведеться незле.
— Ну, пробачте, — зітхнула Рейчел. — Не знаю, наскільки далеко ми з вами зайдемо, однак… просто повірте мені. Я хочу дати вам масштабнішу картину. Нова Республіка всього за двісті п’ятдесят світлових років від Землі. Якщо Великий Е прийме рішення запалити тут наднову абощо, нам доведеться евакуювати п’ятдесят зоряних систем. — Було видно, що говорити їй на цю тему незручно: — Ось що тут відбувається. Ось чому ви мені потрібні.
Вона понурила погляд і безальтернативно зосередилась на супі. Мартін не зводив із неї погляду; в нього пропав апетит. Вона хвацьки проїхалася по ньому катком, нагадавши про мету і його перебування тут. Батьки… доля батьків його не сильно хвилювала, але на Марсі в Мартіна жила сестра, в якій він душі не чув, а ще — море друзів і спогадів, щоби й далі слухати про це. Було простіше спостерігати за тим, як вона їсть, захоплюватися бездоганно рожевим кольором шкіри на її руках і декольте. Він кліпнув, узяв келих з вином і залпом вихилив його до дна. Рейчел підвела погляд, помітила, куди він дивився, й широко (навіть театрально) усміхнулась, а потім облизала губи. Для Мартіна це було вже занадто. Він одвернувся.
— А щоб ти скис, чоловіче. Ми тут повинні вдавати, ніби це частування — прелюдія перед тим, як ти мене відведеш додому і затрахаєш до півсмерті! — прошепотіла вона. — Ти міг би хоч трошки вдати цікавість?
— Пробачте, — захоплений зненацька, промовив він. — З мене поганий актор. Це ми так із вами повинні виглядати?
Жінка підняла келих. Спорожнілий.
— Наллєте? Будь ласка!
Вона подарувала йому особливий погляд. Під ним він смикнувся і враз випростався, потягнувся по пляшку з вином і трохи налив їй у келих.
— Я не хотіла псувати вам апетит. Крім того, ви — єдина цивілізована компанія, на яку я можу розраховувати, в радіусі тисячі миль.
— Я інженер рушійних систем, — промовив він, ламаючи голову, що б їй іще розповісти. «Куди ж я вплутуюся?» — відчайдушно крутилася йому думка. Кілька годин тому від нудьги й самотності в нього двигтіли всі клепки. І ось його пригощає вечерею розумна й прекрасна жінка, що за сумісництвом ще й працює шпигункою. Невже щось може піти не так? Хіба ж?
— Мені подобається колупатись у машинах. Люблю зорельоти. Мені… — Він прокашлявся. — Мені важко з людьми.
— То це проблема?
— Ага. — Він кивнув і так поглянув на неї, ніби оцінював. Вона дивилася на нього співчутливо. — Я й досі погано розумію місцевих. Помиляюся в гіршу для себе сторону. Тому я забарикадувався у себе в каюті, щоб ні в кого не плутатися під ногами.
— Дайте вгадаю. Стали давити чотири стіни?
— Ну, як жити так чотири місяці, то, мабуть, можна з цим погодитися. — Він добряче відпив вина. — А ви?
Вона глибоко зітхнула.
— Не геть так само, але схоже. У мене є робота. Я маю уникати прикрощів. Не пхатися куди не слід. І гнучкість — якраз частина цієї роботи. З часом вона починає доводити до сказу. От, наприклад, знаєте, зустрічі тет-а-тет правилами не рекомендовані? Було би безпечніше підкинути вам «жучка» і через нього передати повідомлення.
— І на вас стали давити чотири стіни? — слабко всміхнувся Мартін.
— Так, — вишкірилася вона. — Значить, і на вас також?
— Вас чекає хтось удома? — запитав він. — Пробачте, хотів спитати, чи тягне вас до когось, хто чекає на вас удома. Перед ким можна виговоритися? Написати листа і таке інше?
— Та, — пхикнула вона, спохмурнівши і потім подивившись на нього. — Це робота тільки для тих, хто одружений із нею і тільки нею, Мартіне. Не менше, ніж ваша. От якби ви мали дружину, то хотіли би перевезти сім’ю куди-небудь в таке місце, як ця Нова Республіка?
— Ні, мені ж не про це йшлося…
— Знаю. — Її насупленість поступово розчинилася в простій замисленості. — Хоча інколи шкодуєш, що ні з ким поговорити щиро.
Мартін крутив у руці свій келих.
— Згода, — з притиском промовив він. — Мене теж допекло минулого тижня. — Тут він затнувся. Рейчел якось по-дивному дивилася на нього, розтягнувши губи в посмішці, яку зраджував вираз її очей. Знервований вираз.
— Посміхніться мені. Ось так. Так і сидіть. За нами прямо зараз стежать. За мікрофон можете не переживати. Я про все потурбувалася. Але з протилежного боку ресторану за нами наглядає людина, оперативник. Спробуйте вдати, ніби вам уже не терпиться забрати мене звідси і трахнути.
