Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Виходить, ми з вами ведемо пошук в одному напрямі.
— Виходить, що так, — сказав Торн.
— Він просто прийшов та й пішов?
— Так.
— І ви його більш не бачили?
Торнове обличчя ледь напружилось. Дженнінгс завважив це й одразу ж зрозумів, що посол щось приховує.
— Ні, не бачив.
— Я подумав… може, він приходив на ваші виступи…
Погляди їхні зустрілись, і Торн збагнув, що з ним ведуть якусь гру.
— Як вас звати? — спитав він.
— Дженнінгс. Габер Дженнінгс.
— Містере Дженнінгс…
— Просто Габер.
— Габере… — Торн придивлявся до його обличчя, потім відвів очі й знову поглянув у вікно. — Мені також дуже важливо знайти того чоловіка… священика, що приходив сюди. Мені здається, я повівся з ним негідно, і хотілося б вибачитись.
— В якому розумінні негідно?
— Я досить грубо його вирядив. Навіть не вислухав усього, що він хотів сказати.
— Напевне, він до такого звик. Коли доводиться просити про пожертви…
— Я хотів би розшукати його. Для мене це багато важить.
З вигляду Торна було добре видно, що це й справді так. Дженнінгс зрозумів, що він на правильній дорозі, але не знав, куди та дорога його приведе. Лишалося тільки йти нею навпростець.
— Якщо знайду його, я дам вам знати, — сказав він.
— Зробіть ласку.
— Неодмінно.
Торн кивнув головою. Дженнінгс підвівся, підійшов до нього й потис простягнену руку.
— Ви чимось стурбовані, пане посол. Сподіваюся, світ ще не на грані катастрофи?
— Та ні, — всміхнувся у відповідь Торн.
— Я ваш палкий прибічник. Тим-то й переслідую вас.
— Дякую.
Дженнінгс рушив до дверей, але Торн зупинив його.
— Містере Дженнінгс…
— Слухаю, сер.
— ХотіХося б знати… Ви ж самі ніколи не бачили того священика?
— Ні.
— Ви казали, що, може, він приходив на мої виступи. Отож я подумав, чи ви не…
— Що?
— Та ні… Не має значення.
— Можна, я коли-небудь познімаю вас удома? — раптом спитав Дженнінгс. — Сказати б, у колі сім’ї.
— Мабуть, тепер не найкращий час для цього.
— Може, зателефонувати вам за кілька днів?
— Гаразд, прошу.
— Я зателефоную.
Репортер вийшов, і Торн підозріливо подивився йому вслід. Цей чоловік, безперечно, щось знав, щось таке, про що не захотів сказати. Але що він міг знати про того священика? І чи було чисто випадковим збігом обставин, що цей чоловік, його негаданий знайомий, розшукував того ж таки священика, який ні вдень ні вночі не дає спокою йому самому?.. Торн довго думав про це, але так і не дійшов ніякого висновку. Подібно до інших недавніх подій у його житті, все воно здавалося звичайним збігом обставин, а проте, за ним, напевне, ховалося щось більше.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Для Едгаро Еміліо Тассоне життя на землі було нічим не краще за муки чистилища. Саме через те він, як і багато інших, пристав до секти сатаністів у Римі. Тассоне був португалець, син рибалки, що загинув біля берегів Ньюфаундленду, ловлячи тріску. Від дитячих спогадів у Тассоне лишився хіба тільки рибний дух. Він немов приріс до його матері, як власна шкіра, і невідчепно супроводив її все життя. Вона й померла від якогось паразита, що жив у рибі, коли почала їсти її сиру, бо вже не могла роздобутися на дрова для плити. Тассоне зостався сиротою у вісім років, і його забрали до монастиря. Там ченці били його день крізь день, щоб він зізнавався в усіх своїх смертних гріхах. У десять років він вже був спасенною душею і міг прилучитися до Христа, але водночас його почав мучити біль у хребті, якраз там, куди йому вбивали віру.
Зі страху перед Богом він присвятив своє життя церкві й вісім років відбув у семінарії, вдень і вночі зубрячи Святе Письмо. Він міцно затямив усе про Божу любов та Божий гнів і в двадцять п’ять років вирушив у широкий світ спасати грішний люд від пекельного полум’я. Став місіонером, спершу поїхав до Іспанії, потім до Марокко, й там і там проповідуючи слово Боже. З Марокко він подався на південний схід Африки й там натрапив на племена, що їх належало навернути на істинну віру. Він почав нещадно бити тих бідолах, як свого часу було бито й його самого, і невдовзі відчув, що їхні муки завдають йому майже фізичної втіхи. Серед його підопічних чорношкірих був один хлопчина, що просто-таки обожнював його, і вони, переступивши людські й Божі закони, таємно віддавалися сласним розвагам. Хлопчина був з племені кікуйю, і звали його Тобу. Та одного разу їх застукали за цим ділом, Тобу схопили розрізали йому калитку, вийняли яєчка і примусили з’їсти їх перед очима в братів. Сам Тассоне ледве встиг утекти і вже в Сомалі дізнався, що кікуйю запопали замість нього якогось францисканського ченця, здерли з нього шкіру й гнали дорогою, аж поки він упав мертвий.
Тассоне мандрував з краю в край, переховувався в Дібуті, в Адані, у Джакарті, але скрізь відчував на собі гнів Божий. Смерть переслідувала його, ходили за ним назирці, і щоразу він був певен, що ось-ось стане її жертвою. З біблійних текстів він знав, який страшний гнів ображеного Бога, отож і кочував з місця на місце, сподіваючись сховатися від неминучого. У Найробі він познайомився з дуже ґречним священиком, отцем Спіллето, й покаявся йому в своїх гріхах. Спілетто пообіцяв оборонити його й узяв із собою до Рима. Отам, на таємних зборах у Римі, Тассоне й дізнався про віровчення адептів пекла. Сатаністи давали притулок тим, хто тікав від гніву Божого, культивували атмосферу нічим не стримуваного розгулу плоті, і Тассоне також ділив своє тіло з усіма, хто був йому до вподоби. Це була секта ізгоїв, які, об’єднавшись, могли протиставляти себе решті людей. І найкращим способом ушанування Диявола вважали все, що може образити Бога.
До секти належав здебільшого робочий люд, але всього декілька було справжніми кваліфікованими робітниками. Поза сектою всі вони жили цілком пристойним життям — так їм легше було протидіяти тим, хто вірив у Бога и схилявся перед ним. На них покладалося місію влаштовувати заворушення, сіяти непевність і страх, нацьковувати людей одне на одного, аж поки настане день Князя Тьми. Невеликі купки слуг нечистого розходилися по світу, спричиняючи безладдя скрізь, де тільки можливо. Саме через них посилився розбрат в Ірландії — сатаністи користалися з будь-якої нагоди, аби ще більше роз’єднати католиків і протестантів та роздмухати полум’я релігійної війни. Дві ірландські черниці, відомі в секті під іменами Баалок
