Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Потрапити до посольства виявилося не так просто. Вартові довго перевіряли його документи, але й після того досередини не впустили.
— Мені треба побачитися з послом, — рішуче заявив Дженнінгс. — Містер Торн пообіцяв, що відшкодує мені вартість фотоапарата, якого він випадково розбив.
Вартові зателефонували до приймальні, а тоді, на Дженнігсів подив, запросили його пройти до вестибюля, сказавши, що йому туди подзвонять. Дженнінгс увійшов і за хвилину вже розмовляв із секретаркою посла. Вона запитала, яку суму винен йому посол і на яку адресу надіслати гроші.
— Я б волів пояснити йому особисто, — відповів Дженнінгс. — І показати, що маю купити на ті гроші.
Секретарка сказала, що це неможливо: мовляв, у посла призначена важлива зустріч, — і Дженнінгс вирішив говорити навпростець.
— Правду кажучи, я сподівався, що пан посол зможе допомогти мені в одній особистій справі. А може, й ви змогли б. Я розшукую одного священика, це мій родич. Він мав якусь справу у вашому посольстві, отож я подумав: може, його тут бачили й змогли б зарадити в моїх пошуках…
Прохання було досить незвичайне, і секретарка промовчала.
— Він невеличкий на зріст… — додав Дженнінгс.
— Італієць? — спитала вона.
— Думаю, якийсь час жив в Італії, — ухильно відповів Дженнінгс і став чекати, яке враження справлять його слова.
— Його прізвище не Тассоне? — спитала секретарка.
— Та розумієте, я не зовсім певен. Я розшукую давно загубленого родича. Річ у тім, що моя мати і її брат були розлучені ще в дитинстві, і він змінив прізвище. Тепер моя мати помирає і дуже хоче його відшукати. Ми не знаємо його прізвища, маємо тільки зовнішні прикмети. Він дуже малий на зріст, як і моя мати, і ми знаємо, що він став священиком. Один мій знайомий випадково бачив, як з вашого посольства десь тиждень тому виходив священик, і каже, що він здався йому дуже схожим на мою матір.
— Тут був один священик, — сказала секретарка. — Він казав, що приїхав з Рима, і його прізвище, якщо не помиляюся, було Тассоне.
— Ви не знаєте, де він мешкає?
— Ні.
— Він мав якусь справу до посла?
— Начебто так.
— То, може, посол знає, де він мешкає?
— Не думаю. Навряд.
— А можна його спитати?
— Гаразд, я спитаю.
— Коли?
— Трохи згодом.
— Моя мати дуже тяжко хвора. Вона лежить у лікарні, і я боюся, що дорога кожна хвилина…
У кабінеті посла задзижчав селектор. Голос секретарки запитав, чи він не знає, де можна знайти священика, що приходив до нього позаминулого тижня. Торн аж похолов.
— А хто про це питає?
— Якийсь чоловік. Він каже, ніби ви розбили йому фотоапарат. Той священик — його родич. Чи так він принаймні вважає.
По невеличкій паузі Торн сказав:
— Запросіть його до мене…
Дорогу до посольського кабінету Дженнінгс знайшов без труднощів. Будинок посольства був опоряджений у сучасному стилі. До приймальні вів довгий коридор з портретами всіх американських послів у Лондоні, розвішаними обабіч на стінах. Поминаючи їх, Дженнінгс із подивом дізнався, що цей пост, перше ніж стати президентами США, займали Джон Квінсі Адамс і Джеймс Монро. Непоганий щабель до політичної кар’єри. Може, і його приятелеві Торну судилося сягнути таких висот.
— Заходьте, — всміхнувся Торн, коли репортер прочинив двері до кабінету. — Сідайте.
— Пробачте, що я так вдерся…
— Пусте.
Посол жестом запросив Дженнінгса, і той увійшов до кабінету, шукаючи очима, де сісти. За багато років свого фотомисливства він чи не вперше опинився так близько від своєї дичини. Потрапити сюди виявилося простіше, ніж він гадав. Але тепер настала нервова реакція: тремтіли коліна, прискорено билося серце. Приблизно так само він почував себе, коли проявляв свої перші фотографії. Збудження було таке сильне, що майже межувало із сексуальним.
— Я хотів би ще раз вибачитися за розбиту фотокамеру, — сказав Торн.
— Та вона однаково була вже стара.
— Я маю відшкодувати вам збитки.
— Ні, ні…
— Мені дуже хочеться це зробити. І бажано, щоб ви самі мені допомогли.
Дженнінгс знизав плечима й непевно кивнув головою.
— Скажіть мені, яка камера тепер найкраща, і вам її пришлють.
— Ну… Це надто щедро з вашого боку.
— Ви тільки назвіть мені марку.
— «Пентафлекс» триста. Німецького виробництва.
— Домовилися. Скажете моїй секретарці свою адресу.
Дженнінгс знову кивнув головою, і вони втупили очі один в одного. Торн уважно розглядав репортера, примічаючи кожну дрібницю — від різних шкарпеток на ногах до обтріпаного коміра куртки. Дженнінгс полюбляв одягатися підкреслено недбало, зі своєрідним викликом. Він знав, що його вигляд збиває людей з пантелику. В якомусь збоченому розумінні це часто давало йому потрібні зачіпки в роботі.
— Я вчора бачив вас на зборах, — сказав Торн.
— Завжди прагну бути там, де треба, і вчасно.
— Ви дуже старанні.
— Дякую.
Торн підвівся з-за столу, підійшов до стінного бару й дістав пляшку бренді. Дженнінгс спостерігав, як посол наливає трунок у два келишки, потім узяв запропонований йому.
— Ви вчора добре вмили того типа, — сказав він.
— Ви справді так думаєте?
— Так.
— А от я не певен…
Вони тягли час, і обидва це знали, сподіваючись, що співрозмовник перший заговорить по суті.
— Взагалі-то я з ним згоден, — додав Торн. — Мабуть, скоро газети назвуть і мене комуністом.
— Ну, ви ж знаєте ціну пресі.
— Та звісно.
— Треба ж їм з чогось жити.
— Авжеж.
Обидва пили бренді малесенькими ковточками. Торн підійшов до вікна й, визирнувши на вулицю, запитав:
— То ви шукаєте родича?
— Так, сер.
— Це священик на прізвище Тассоне?
— Він священик, але щодо прізвища я не певен. Це брат моєї матері, їх розлучили ще в дитинстві.
Торн поглянув на Дженнінгса, і той вловив у його погляді розчарування.
— Отже, ви його, власне, й не знаєте? — спитав посол.
— Ні, сер. Я тільки намагаюся знайти його.
Торн знову сів, видимо спохмурнівши на обличчі.
— Можна одне запитання?.. — мовив Дженнінгс. — Якби я знав, яку він мав до вас справу, то, може…
— Ішлося про одну лікарню. Він просив… пожертви…
— На яку саме лікарню?
— Якусь у Римі… я вже не пригадую.
— Він не залишив вам своєї адреси?
— Ні. Я, бачте, й сам трохи цим засмучений, бо пообіцяв йому надіслати чек, а тепер не знаю куди…
Дженнінгс
