Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак
Йому треба було готуватися до завтрашнього засідання Ради національної безпеки, але головною причиною його швидкого повернення з кладовища було бажання якнайшвидше усамітнитися вдома, провести цей недільний вечір у сумному мовчанні, у докорах сумління, у спробі розповісти Олі все, що з ним сталося за цей рік.
Святика доглядала літня жінка, Віра Іванівна, стара Олина знайома, яка прислужувала ще в домі генерала Гудими.
Гайдук передав Святика до рук Віри Іванівни, а сам подався до кабінету — працювати. Перечитав найважливіші агентурні повідомлення. Його увагу привернула інформація аналітика «Альберт VII», в якій той повідомляв про змову у Ватикані проти Папи Римського Климента XV з метою не допустити Акту Возз’єднання. Очолює змову нібито кардинал Едгар Саймс — директор спецслужб Ватикану, а ініціатором буцімто є північноамериканський Президент.
Гайдук зітхнув і зробив у лептопі замітку: «Взяти на контроль. Перевірити».
Час наближався до півночі, й Гайдук пошкодував, що не прийшов до Святикової спальні (Віра Іванівна жила в сусідній кімнаті), коли син ще не заснув, коли можна було з ним борюкатись, буцатись, кривлятись, щоб розсмішити Святика, щоб він усміхнувся, як світле сонечко — і тоді Гайдукові трохи полегшало б на серці.
Він тихо пішов до синової спальні й ще на порозі почув, як плаче Святик. Притиснув сина до себе, побачивши мокре від сліз обличчя й почувши гіркий плач.
— Святику, що з тобою? — спитав тихо і безпорадно, зрозумівши, що син спить. — Щось наснилося лихе?
Син, не відповідаючи, захлинався від плачу. Гайдук погладив його золотаве, як в Олі, волоссячко; чи не застудився на кладовищі? — бо був гарячий і спітнілий. Святик схлипнув кілька разів і замовк, так і не прокинувшись. Гайдук прикрив його ковдрою й навшпиньки вийшов зі спальні. Повернувшись до кабінету, налив собі трохи віскі, випив одним ковтком і знову впірився в монітор лептопа, не розуміючи, що там написано й навіщо.
28Одразу після військового перевороту в 2079 році Гайдук із сім’єю поселився в одноповерховому зручному будинку, який стояв у глибині саду над Кловським узвозом, неподалік від Кріпосного та Виноградного провулків. Ця тиха територія й споруди на ній належали Військовій розвідці й добре охоронялися. Згодом було прокладено підземний тунель від садиби Гайдука до Маріїнського парку на горі над Дніпром, де в будівлях колишнього Міністерства охорони здоров’я, відповідно реконструйованих та розширених, розмістився КОПОР, головою якого був Гайдук, та Рада менеджерів (РАМ) — виконавчий орган Комітету порятунку. Гайдук не був формально ні главою держави (Президентом), ні прем’єр-міністром, але обійнявши посаду Координатора, фактично став військовим диктатором України-Руси.
До всіх територіально-адміністративних одиниць держави були призначені військові губернатори або комісари Збройних сил — так звані представники КОПОР-РАМу (народне прізвисько ТОПОР-СРАМу).
Збройні сили взяли на себе роль залізної конструкції, на якій трималася розхлябана, неефективна державна споруда. Військові губернатори та комісари хоч і одержали суворий наказ Гайдука щонайменше втручатися у справи місцевого самоврядування, проте час від часу не могли утриматися від спокуси насаджувати «гарнізонну демократію», відправляючи дрібних недбальців-чиновників на гауптвахту, де доручали їм проведення публічних робіт — чистку сортирів, пофарбування парканів, латання дірок в асфальті та ін.
Корупційні злочини суворо каралися військовими трибуналами, членів яких регулярно змінювали, перекидали з регіону до регіону, щоб самі не обросли корупційними зв’язками, а несли у своїх рішеннях сувору непідкупність закону. Народ дуже швидко зрозумів, хто в державі господар, тому черги невдоволених місцевою владою громадян вишикувалися перед військовими комісаріатами, а не податковими інспекціями чи муніципалітетами. Щоправда, згодом черги стрімко злинули, бо військові запровадили грубе солдафонське правило: неправдивий донос карався гауптвахтою або місяцем інтенсивної військової підготовки в таборах за містом.
Одразу після перевороту військові зіткнулися з викликом анархії й бандитизму — наслідками років руїни, безладдя і злиднів. Як писав у своїй книзі Гайдук «Велика Гра і Стратегічний вибір»[5], у 2079–2081 рр. військові трибунали засудили до страти на шибеницях чи до розстрілу 5179 злочинців — учасників кримінальних банд, груп комуно-анархістів та інших. Упродовж трьох місяців проводилася реєстрація всіх громадян і була проголошена амністія для членів бандформувань. Той, хто не перереєструвався й мав при собі зброю, автоматично оголошувався бандитом і суворо карався. За два роки було знищено 213 бандформувань, зокрема банди Сірого, Мокрого, Князя, Галушка, Борейка, Гамзата, Лоха та інших. Ефективними виявилися перевірки на детекторі думок і спогадів, завдяки якому бандити не в змозі були приховати криваві видіння минулого і обличчя своїх корешів.
Особливо жорстоку боротьбу військовий режим повів із розколом суспільства за національною ознакою: у 2080 році країною прокотилася хвиля показових процесів:
— у Києві була заарештована група російських шовіністів, які оголосили Тараса Шевченка «вурдалаком» і почали кампанію за заміну пам’ятника Шевченку навпроти Університету пам’ятником царю-сатрапу Ніколаю Першому, встановленому в 1896 році й зруйнованому в 1920-му більшовиками. Для того щоб поглумитися з пам’ятника Шевченку, член гуртка «ніколаїстів» Пузина виліз уночі на постамент і випорожнився. Був схоплений на місці злочину. Вся група була засуджена до страти на шибениці; щоправда, Пузина довів, що він — уроджений шизофренік, перебуває на постійному обліку в Кирилівській психлікарні й, крім того, страждає на хронічні запори. Страту йому замінили довічним ув’язненням у психізоляторі містечка Глеваха;
— у Харкові власник міського ринку, злодій у законі Мітель Дупкін та член його бандформування Адольф Хермес, створивши підпільну організацію ХАМ (Харківська асоціація м’ясників), вирішили перетворити місто на нову столицю України-Руси й перейменувати Харків на Харкієв, знищивши всі пам’ятки української культури; це