Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак
Вони зі смаком поїли приготовані наїдки, більшість з яких була привезена з Києва. Охорона не довіряла місцевим куховарам. Войчишин жартував, що не розуміє, як Гайдук, людина американського виховання й способу життя, може дивитися на такі кількості калорій та холестеролу, а Гайдук у відповідь сміявся й казав, що тут усі продукти генномодифіковані й не містять у собі жодної калорії. Це не картопля, не сало, не сметана, не пшеничне тісто, а лише тіні, формули тієї смакоти, що нам так подобається.
Потім вони залишилися сам на сам, і Гайдук одразу спитав — яку мету поставив перед собою і перед Галичиною Войчишин?
Президент Західно-Української Держави припинив блазнювати, підстрибувати на місці й реготати і відверто повідав, що хоче відірвати свій народ від напіврабської, зросійщеної, православно-московської України, від візантійської спадщини Київської Руси, від російського півдня і сходу. Його мета — побудувати незалежну, процвітаючу, справедливу, дійсно українську державу — єдину і мононаціональну, справжню спадкоємницю Червоної Руси князя Данила Романовича. Поступово захоплюючись, самопідзаводячись й сповнюючись новою енергією, в якій він захлинався, професор Войчишин наче сам себе переконував у обов’язковості зруйнування єдиної держави. Він виклав Гайдуку довгий список несправедливостей з боку Центру щодо Західної України — від відносно малої квоти галичан у центральних органах влади України-Руси, бюджетних проблем та хибних рішень генерала Грома — до несправедливо прихильного ставлення Гайдука до Степу, навіть навів приклад довгого і незрозумілого потурання Єфім’єву, що ледве не привело державу на межу загибелі.
В аргументах Войчишина багато було справедливого, з чим можна було погодитись — і чимало проблем можна було усунути за взаємної домовленості, але від жорсткого, холодного погляду Гайдука не можна було приховати, що весь полум’яний пафос Войчишина, вся система його доказів, за якою можна було б розірвати на шматки будь-яку успішну країну — Польщу, Канаду чи Туреччину, — все це ніщо інше, як параноїдальні візії самотнього мрійника, які нічого спільного не мають із реальним життям.
Гайдук зрозумів, що на Україну насунулося нове лихо, гірше за примітивний бандитський сепаратизм Степу. Народився свій Томас Кампанелла, свій конструктор нової української утопії (скільки їх уже було в нашій історії?), і цей фанатик готовий вжити свої блискучі здібності задля руйнування державності — недосконалої, яка ледве тримається на військових, — але здобутої такою кров’ю. Він готовий знову погнати мільйони ні в чому не повинних людей, які ще не отямились від Великої Темряви, Чорного мору, в новий рай, в нову химеру заради примарної Ідеї. Кому вдалося побудувати успішну державу Великої Ідеї? Німеччині? Росії? Ірану? Монголії? Китаю? Центрально-Азійському Халіфату? Афганістану? Лише кров і страждання.
Гайдук мав до Войчишина багато конкретних запитань:
— скільки робочих місць створив Земельний уряд Галичини, щоб припинити безробіття й катастрофічну імміграцію до Італії та Польщі?
— чому Войчишин відмовився створити спільний промисловий регіон Катовіце-Краків-Львів з розвитку і виробництва найновіших інформаційних технологій?
— чому Львівський університет втратив провідні позиції в Європі й зник зі списку найкращих навчальних закладів світу?
— чому Львівській аеропорт стоїть напівпорожній, перебуваючи на межі банкрутства, замість того щоб стати процвітаючим хабом Центральної Європи?
— чому уряду Войчишина не вдалося зменшити рівень корупції?
Гайдук, слухаючи пристрасну промову Войчишина (який, забувши про загрозу «Глобального джихаду», натхненно малював щасливе майбутнє малої гордої самотньої української землі), вирішив ні ставити предсіднику Народної Ради важливих запитань, ні надавати йому статистичні розрахунки про залежність Галичини від постачань електроенергії та стратегічної сировини з центру, ні висловлювати свою глибоку переконаність про неможливість повноцінного існування України-Руси без Галичини і Волині: це було б схоже на державу, в якої вирізали серце.
Натомість сказав інше:
— На кордоні Польща сконцентрувала ударну армію імені Пілсудського на львівському напрямку. Командуючий — генерал армії Самсонович. У день формального від’єднання ЗУД від великої України польські війська будуть введені до Галичини. Маємо достовірні агентурні дані.
— Я добре знаю Самсоновича, — майже радісно збадьорився Войчишин, протираючи вуса від крапельок поту. — Ми з ним домовимося. Він файний хлоп.
«Він божевільний, — остаточно переконався Гайдук. — Він не може домовитись з українським генералом, а вірить, що з польським…» Згадав, чим скінчився союз Петлюри з Пілсудським.
— Я пропоную на ваш розгляд, пане Романе, два варіанти, — тихо промовив Гайдук. — Перший. Ми підвищуємо статус вашої землі до Королівства Галицько-Волинського. Вас обирають королем, як обирали польських королів — без права успадкування.
Гайдук знав, що Войчишин не має й не матиме дітей.
— Але Галичина, її корона залишається навічно в складі України-Руси. Всі ваші претензії ми уважно розглянемо, створимо спільну комісію й вирішимо, по можливості, всі спірні моменти. Згода?
Він побачив, як внутрішня хвиля неспокою і надій освітила обличчя Войчишина.
— А другий? — спитав той, перебуваючи в стані збудження, наче спринтер на Олімпійських іграх перед пострілом стартового пістолета. Те, що називається лихоманкою влади, вже заволоділо Войчишиним.
— Другий варіант — обираємо вас Президентом держави Україна-Русь.
— А ви… ви хіба не Президент? Вам хіба не подобається?
Гайдук знизав плечима:
— Ну який з мене Президент? Це не для мене. Я Координатор. Велика влада, як і великі гроші, потребує тиші. Волію тишу.
Войчишин почав занепокоєно озиратися навсібіч, наче людина, яку загнали в пастку.
— Мені потрібен час,
