Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак
— Знову Канада, — поскаржився Президент. — Що нам робити з цими невиліковними мульт-культуристами?
— Може, покликати віце-президента? — обережно запропонував Стенлі Фішер.
Відповідно до 41-ї поправки до Конституції, віце-президентом Конфедерації обирався канадський громадянин, який одночасно очолював уряд Канади.
Президент рішуче замахав руками, ледь не перекинувши чашку з гарячою кавою.
— Стенлі, спаси і помилуй. Він одразу побіжить рятувати отих зарізяк. Скаже, що їх, бідних, гнобили хрестоносці. Ні в якому разі. Ви уявляєте, на що вони перетворять країну, якщо виведуть з ладу системи автоматизованого управління автострад, залізниці та авіасполучень? Даю наказ негайно ліквідувати організацію включно з усіма підозрюваними. Таємно від канадців. Діяти згідно із законом 2077 року «Про надзвичайні заходи з захисту національної безпеки у воєнний час».
Він сьорбнув каву, зазначивши, що вистигла, і підлив собі нову порцію гарячої чорної рідини зі срібного кавника.
— Стенлі, а ти яку рибу спіймав?
Адмірал Фішер, швидше схожий не так на рибалку, як на рибу, тільки стару, сріблясту й засушену, простягнув Президентові текст розшифрованого Агентством національної безпеки листа з Києва до нікому не відомого пана Крюгера.
— Наскільки це серйозно? Схоже на провокацію, — прочитавши документ, спитав Президент.
— Це дуже серйозно. Я вже доповідав вам, що Ватикан збирається підписати з православною церквою Акт Возз’єднання і примирення. До речі, вони запрошують приєднатися також і протестантів.
— Щоб знову підпорядкувати собі християн? — невдоволено буркнув Президент, який ненавидів римську церкву і в своїх поглядах члена Церкви караючої десниці Бога був набагато ближчий до юдеїв та фундаменталістів-баптистів, ніж до католиків. Основним принципом Пола Андерсена був старозавітний «око за око, зуб за зуб».
Радник Браун знову поглянув у лептоп, де Пітер Ван Лі розмістив чергову порцію стратегічної інформації.
— Джихадисти заборонили грати у футбол на захоплених територіях Португалії, Іспанії та Франції. Біля Барселони розташували великий концтабір для християн — переважно священиків, які відмовляються приймати іслам. Їх поступово знищують.
Браун перервався на мить. Всі мовчали.
— Є агентурні дані про перебування вождя «Глобального джихаду» Омара аль-Бакра та його штабу на йорданському березі Червоного моря. Підтверджено нашими БКС[4] та супутниками, — втрутився в розмову Фішер.
— Пропонується, — вів далі Браун, — провести операцію зі знищення Омара.
— Приймається, — погодився Президент. — Готуйте мою директиву. Цього скурвисина давно треба відправити до Аллаха.
— Слухаюсь, — Браун дзенькнув чашкою об блюдечко, наче кавалерист-служака — шпорами.
«Він усе провалить, цей нікчема-гольфіст», — подумав Президент. Незважаючи на відсутність почуття гумору, Андерсен відзначався глибоким розумінням сутності людей, їхніх здібностей і можливостей. Але прибрати Олівера Брауна поки що не міг: починалася президентська виборча кампанія 2084 року, а Брауна підтримували Збройні сили. Якби не Браун із його феноменальною здатністю до брудних інтриг, Андерсен нізащо не виграв би вибори 2080 року в клятої відьми Ширлі Ван Лі, яка після вбивства її чоловіка — Президента Ван Лі — підступом захопила Білий Дім.
Андерсен із відразою подивився на двері праворуч від каміна: саме там сталося вбивство Президента Ван Лі. Подумав, що Овальний кабінет сповнений тінями монстрів й привидами жертв минулого. Варто було б почистити цю кімнату, як чистять комп’ютери від вірусів-кілерів.
— Доручити розробку операції та її координування Пітеру Ван Лі, — додав Президент після невеличкої паузи. — Під твоїм, Олівере, загальним керівництвом.
— А що з листом із Києва? — нагадав Стенлі Фішер. — До мене приїхали Міллібранд і Фрідман зі Світового уряду, просять визначити нашу позицію. Ми не можемо допустити ні провалу процесу возз’єднання церков, ні терористичного акта під час Вселенського собору, ні падіння режиму генерала Гайдука в Києві, ні…
— Тут треба подумати, — перебив його Президент. — Визначити, в чому наші національні інтереси. Наскільки вони збігаються з інтересами цих самозванців зі Світового уряду.
Олівер Браун, зазирнувши в лептоп, де розгорнув сторінку «Україна-Русь», повідомив:
— Київ — стратегічно важливий аванпост християнської цивілізації. Впаде Україна-Русь — впаде Центральна Європа. Нам треба підтримати режим Гайдука.
Президент це знав. Але не любив, коли йому нав’язували його ж власну думку. Тому роздратовано сказав:
— Генерал Гайдук — диктатор, тиран. Якого біса ми повинні його підтримувати? Можливо, він і сучий син, але не наш сучий син. Він — сучий син Ширлі Ван Лі, — засміявся Президент, задоволений власним жартом.
У дверях, що вели в секретаріат, з’явилася худенька постать Фріди.
— Пане Президенте, телефонує Папа Римський Климент XV. Хоче переговорити з вами.
— Скажіть, що я зараз у кризовій кімнаті й зв’язку зі мною немає. Я подзвоню йому пізніше.
Він кивнув Брауну та Фішеру, даючи знати, що брифінг скінчився. Олівер Браун, проклинаючи себе за те, що здумав перечити Президентові, вийшовши східними дверима і проминувши порожню кімнату Рузвельта, подався до свого офісу, де на нього чекав Пітер Ван Лі.
Поряд, за стіною, працював віце-президент Конфедерації Браян МакМагон — чорнобровий, зі стійким рум’янцем на щоках велетень, нащадок перших українських іммігрантів до Канади, прізвище яких було Макогон. На батьківщині віце-президента, у місті Вінніпег, було встановлено невелику — чотири фути заввишки — бронзову статую на його честь; «як український гігант став канадським ліліпутом», — ядуче написала газета «Globe and Fail» з цього приводу, що викликало протести численних
