Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Академія кратології (тобто владознавства, скорочено Академія влади) розташувалася в горах. Ці гори часто снилися йому — в усій своїй прозорості й глибині — саме в глибині, бо дивився він на них із найвищої вершини; все інше довкруж виглядало, як безмежний кратер у Новій Зеландії. Інколи кольори (блакитнясті, фіолетові, зеленкуваті, які відповідали барвам схилів, скелястих урвищ та рослинного покрову) бували розмиті легким туманом, проте це не викривлювало відчуття грандіозної відстані, яка відкривалася слухачам Академії, наче вони вже стояли на вершині влади. Однак до цього було дуже далеко — як від дна кратера до рельєфно викарбуваної в космічному темно-синьому небі скелі, під якою мостилася споруда Академії — просторий будинок, складений із просмолених колод, наче альпійська хижа; перед будинком — галявина для тренінгу слухачів.

Вхід до Академії прикрашали слова Ніколло Макіавеллі:

«ЩОБ ДІЗНАТИСЯ, ЩО ПОВИННО СТАТИСЯ, ДОСИТЬ ПРОСТЕЖИТИ, ЩО БУЛО» (1513 рік).

Вчитель — засмаглий, як шерп, чоловік-клон, на темно-коричневому задубілому обличчі якого порожньо світилися білясті, вицвілі очі, — чекав абітурієнтів Академії кратології біля входу на галявину. Був одягнений у фланелевий темно-сірий халат, зручний для різних вправ. Недбала стрижка, глибокі залисини, маленькі скельця окулярів у залізній оправі та сіра борідка робили Вчителя схожим на фабричного робітника XIX століття. Мало хто, дивлячись на цю людину, міг подумати, що він — найбільш знаний у світі магістр Залізного ордена супремації та кратології, професор Всесвітньої академії науки і мистецтва влади — найстарішого навчального закладу, заснованого 6537 років тому.

Перед входом на галявину вишикувалась довга черга абітурієнтів — тих, хто бажали стати слухачами Академії. Для цього їм треба було скласти низку тестів.

1. Тест на волю до влади полягав у тому, що Вчитель підводив абітурієнта до стовпа, вкопаного посередині галявини, до якого був прив'язаний незнайомий чоловік або жінка, й пропонував кандидату в слухачі Академії вбити цю людину — свого головного конкурента і суперника в боротьбі за владу. Набір інструментів для цього лежав на збитому з грубих дощок столі: сокира, довгий ніж, заточка-саморобка, зашморг, револьвер системи «наган» і спрей з нервово-паралітичним газом зарин. Від стовпа відходив по схилу галявини рівчак, викладений скловолокном, щоб краще стікала кров.

2. Тест на відсутність совісті — якості дуже необхідної для справляння влади. Тих, хто пройшов тест убивства й відмив руки від крові невинних жертв, Вчитель саджав на лавки, за довгі столи, розставлені по краях галявини, й, засікаючи час, давав наказ написати донос, памфлет, чорнопіарівську статтю, анонімне брехливе повідомлення або наклепницький твір на найдорожчих, найрідніших людей — матір, батька, дітей, братів, сестер і т. д., викрити їх у смертельних гріхах, зганьбити, оббрехати, принизити, змести зі свого шляху, як головних конкурентів, що перешкоджають сходженню на сяючі вершини влади.

Вчитель уважно вивчав тексти абітурієнтів, відкидаючи 9/10 із них як такі, що недостатньо креативні, не позначені повною відсутністю моралі, не сповнені рішучою, спалюючою все довкруг ненавистю, а відтак безнадійні з погляду владних перспектив.

3. Найбільш складний і важкопрохідний тест — відповідь на просте запитання: навіщо тобі влада і що ти збираєшся робити з нею?

Тільки після успішного проходження цих тестів абітурієнт уважався прийнятим на трирічний курс Академії й мав право переступити поріг цього святилища — дерев’яної будівлі, на стінах якої висіли портрети Вищих людинозвірів влади, тих, хто здобув Jusgladii — право меча, право суда і помсти над мільйонами тих, хто залишився на дні котловану.

Кожен з абітурієнтів мріяв, щоб і його портрет колись прикрасив стіни Alma Mater.

Як і намріяла матінка, я народився 6 січня 2080 року, в суботу, якраз на Різдво. Власне, почав я народжуватися значно раніше, вдень 5 січня: я тихенько куняв у своєму затишному прихистку всередині маминого тіла, аж раптом відчув далекий удар, струс, наче хтось чужий і владний безжально вдерся в наше блаженне існування. Удари, від яких стискалося моє тіло, ставали все дужчими, вони повторювалися з механічною регулярністю, і тоді я почув розгублений зойк матінки: «Пане генерале, почалося!»

Напередодні пологів мій тато не відходив від мами, я чув усі їхні розмови, як вона казала, що не перенесе родів, помре, що не хоче їхати до лікарні й самотужки народжуватиме Святика у ванні. Але ті удари, ті болючі спазми, або перейми, частішали, я злякався, розуміючи, що відбувається щось страшне, неочікуване, незворотне і незрозуміле, матінка стогнала так, що серце моє краялося від страху за неї — і тоді я почув чужі голоси, які заспокоювали маму, чийсь жіночий голос казав: «Зіприся на моє плече, Олечко, не бійся, все буде добре. Випий водички». — «Звідки ти знаєш, Леді, що буде добре? — ледве простогнала матінка. — Ти ж не народжувала…» — «Знаю, тримайся… Побачиш…»

«Куди ми їдемо?» — спитав тато, і чоловічий голос — то був голос професора Поліщука — відповів: «До Олександрівської лікарні, там усе готове. Нас чекають».

Мама вже не пручалася, вона стиха скрикувала, коли чергова хвиля судом стискала її черево і мене в ньому. Ми їхали зовсім недовго, але я перелякався ще дужче, коли відчув, як водяна подушка, що оточувала мене захисним шаром, почала зменшуватися, тоншати, а безжальний тиск на моє тіло все посилювався. Я був у паніці й не міг ворухнутися, а голоси іззовні вимагали від мами лише одного — тужитись, тужитись щосили; особливо виділявся один — грубий жіночий голос, який наказував матусі: «Це нікуди не годиться… не лінуйся, дівчино, тужитись, бо зараз притисну живіт рушником… тобі гірше буде… допомагай, допомагай… ще… ще…»