Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Гайдук покликав до себе офіцера зв’язку з невеличким чорним ранцем на спині та довгою, наче спінінг, антеною й наказав організувати розмову з Самсоновичем. Негайно.

Через п’ять хвилин офіцер подав трубку Гайдуку.

— Розмова йде через наш супутник, фільтрується, і визначити ваше місцерозташування неможливо, — козирнув офіцер.

Гайдук почув голос генерала броні Самсоновича, Військового коменданта Речі Посполитої.

— Panie Komendancie, mowi general Hajduk. Jestem na poligonie Jaworowskim.

— Widzę Pana, Panie generale, — відповів Самсонович. — Nasz satelita obserwoje wlaśnie poligon Jaworowski.

Гайдук спитав, що Самсонович думає про події у Львові. Той після певного розмислу сказав, що керівництво Польщі — вірної союзниці України, дуже стурбоване тим, що відбувається в Галичині й на Волині. Ці події можуть зламати стратегічний баланс у Центрально-Східній Європі, так потрібний перед лицем загроз з боку «Глобального джихаду».

Гайдук спитав, чи правдивими є чутки, що певні політичні сили в Польщі хочуть використати цю ситуацію для встановлення польського контролю над Галичиною і Волинню?

Після задумливої паузи (Гайдук уявив, як Самсонович розгладжує свої пишні вуса а-ля Пілсудський) пан Комендант РП запевнив Гайдука, що про це не може бути мови, навіть якщо Народна Рада звернеться до Польщі з проханням про приєднання до цієї країни.

— Му nigdy nie zdradzimy swoich sojuzników z Ukrainy, — завершив розмову Самсонович.

— Mam nadzieję, że utrzymamy sytuacje pod kontrolą, — запевнив у свою чергу Коменданта Гайдук.

Почався весняний львівській дощ, нескінченний, немовби хмари, якими було встелене небо над Прикарпаттям, акумулювали в собі всі водні ресурси Європи. Невеселий, не такий, якими у квітні бувають дощі цвітіння. Довелось Гайдуку і групі офіцерів сховатися на веранді штабного будинку.

Потелефонувавши до голови Народної Ради професора Войчишина, який був, здається, прикро вражений тим, що грізний Координатор перебуває у такій близькості від Львова, Гайдук запропонував лідеру галицьких сепаратистів зустрітися через дві години у передмісті Львова Брюховичах і навіть назвав конкретне місце — готель «Колиба», розташований у мальовничому сосновому лісі над озером. Тут навесні 2080 року львівські власті тріумфально приймали Гайдука з Олею як переможця у війні з Північним Союзом. Саме у «Колибі» було підписано Конфедеративний договір, згідно з яким Галичина, як і всі інші землі, набувала автономію, але брала на себе жорсткі зобов’язання щодо надання Києву права на проведення загальнодержавної фіскальної, правоохоронної, зовнішньої та оборонної політики.

Вони були щасливі тут з Олею, коли вночі у спальні на другому поверсі кинулися один одному в обійми, не звертаючи уваги на голосне рипіння ліжка, а потім сміялися довго, уявивши, як слухають ці звуки охорона і господарі, а потім їм схотілося їсти, й о 3-й годині ночі вони з великим апетитом уплітали чи то пізню вечерю, чи ранній сніданок…

Згадка про той теплий сонячний день і про ту Ніч додали Гайдукові трохи радості, попри всі погані новини й занудливий невгамовний дощ.

Агенти контррозвідки, що наповнили останніми днями Львів, доповідали Гайдуку про чвари всередині Народної Ради: частина поміркованих послів була проти руйнування держави.

Войчишин спробував перенести зустріч, до якої не був готовий, вигадував різні приводи, щоб відтягнути час, але Гайдук сказав, що негайно виїжджає до Брюховичів і що війська Західного оперативного командування й бригади прикарпатських десантників — «червоні берети» — у разі відмови вести переговори будуть підняті по бойовій тривозі.

У Брюховичах уже перебувала група десантників із Києва, про яку не знали ні генерал Грім, ні його штаб. Десантники оточили територію «Колиби» й встановили контроль над під’їзними шляхами. Відділок місцевої поліції, підпорядкованої Народній Раді, був блокований, і зв’язок зі Львовом перерваний — не працювали ні мобільники, ні інші гаджети, ні Інтернет. Операцією із встановлення контролю над засобами зв’язку в новопроголошеній ЗУД керував полковник Середа. Він очікував лише наказу Гайдука на повне вимкнення всіх комунікацій у регіоні.

Над «Колибою», здавалось, зависло Око Дощовика: шурхіт не по-весняному холодного дощу нагадував звук недалекого водоспаду; псевдофольклорні принади «Колиби» — усі ці тини, тиночки, перелази, вози, колеса, повітки, глечики, важкі дерев’яні лавки й столи — все це занурювалось у мокву, і лише терпкий камфорний запах сосен, деревини й мокрої глиці очищував дихання, давав відчуття прозріння — сумного і чистого.

Поки чекали Войчишина в двоповерховому котеджі, де розтопили камін, генерал Грім детально ознайомив Гайдука з Оперативною обстановкою й вжитими військовим командуванням заходами. На щастя, ще ніхто не наважився натиснути на спусковий гачок.

Нарешті, в супроводі трьох джипів поліції прибув білий весільний лімузин «Кадилак», з якого вийшов професор Войчишин із трьома супроводжуючими особами. Перед ворітьми «Колиби» їх зустрічав Гайдук — привітно, наче нічого не сталося.

У вигрітій залі на столі вже стояла «перекуска» — гарячі деруни зі сметаною, яєчня зі шкварками, свіжа паляниця, масло, мед, ряжанка в невеличких глечиках, пряжене молоко, чай, кава.

Професор Роман Войчишин — невеличка на зріст, швидка на рухи і слова, регітлива, порівняно молода рудава людина років сорока — був легендарним галицьким революціонером, неодноразово заарештовуваним ДерВаром у часи Гетьмана Махуна; він був визначним теоретиком самостійності Галичини, автором культової книги «Галичина не Україна». Під час чергового арешту, коли Войчишину загрожувала кара смерті за звинуваченням в організації вбивства начальника управління Державної варти у Львові, генерала поліції Римаря в 2077 році, полум’яний бунтівник утік із в’язниці на Лонцького й, перебравшись до Мюнхена, став там професором Українського вільного університету, отримавши звання доктора філософії, історії та політології. Гайдук кілька разів зустрічався з цією непосидющою, як ртуть, людиною, яку поважав, але не любив: чомусь Войчишин нагадував йому Волю-Капрана — з того самого неспокійного племені революціонерів, вічних руйначів будь-якого, навіть справедливого порядку, харизматичних гіпнотизерів, здатних вести за собою натовп. Вести — тільки куди?

Ось і зараз — Войчишин був неприродно ажитований, збуджено говіркий, він реготав зі своїх жартів, весь час проводячи вказівним пальцем правої руки по коротких рудавих вусиках, наче