Острів загиблих кораблів - Олександр Романович Бєляєв

Хижаки, розсерджені тим, що здобич втекла від них, билися біля шлюпки, намагаючись перекинути її. Кілька разів їм це майже вдавалося. Шлюпка крутилася, нахилялася, черпаючи бортом воду. Матрос відбивався уламком весла, інші посилено веслували. Нарешті матроси і Симпкінс причалили до борту і зійшли на «Задирливого».

Усі полегшено зітхнули.

Симпкінс тяжко дихав. З його одягу вода стікала на палубу, розтікаючись калюжами.

— Дякую вам, — нарешті промовив він. — Піду переодягатися. — І, далеко обминаючи акулу, хляпаючи мокрими ногами, Симпкінс спустився в каюту.

Наукова колекція Томсона швидко зростала. Морські голки і коники, актенарії, летючі риби, риба-їжак, плямисті синероги, краби, креветки, молюски, витончені гідроїдні поліпи, кладокорини і сальпи красувалися в банках зі спиртом, у вигляді чучел і скелетів, заповнювали лабораторію та суміжні каюти.

«Задирливий» повернув на північ і йшов по суцільному килиму водоростей.

Незважаючи на часті дощі, Томсон невтомно займався дослідженням Саргасового моря. Гатлінг допомагав йому, і час минав непомітно. Вечорами, після обіду, вони сиділи в затишно обставленій каюті і слухали захоплюючі розповіді Томсона про мешканців моря — дивний, незвичайний світ, зовсім не схожий на знайомий їм надводний.

Зі всіх учасників експедиції лише Симпкінс нудьгував і відчував себе нещасним. Його організм звик до постійного руху. Нервовий підйом, нерозлучний з ризикованими діями, йому. був необхідний, як наркотик. І в цій спокійній обстановці Симпкінс відчував себе хворим. Позіхаючи, бродив він по кораблю, заважав усім — від капітана до кочегара, бурчав, палив і презирливо плював у море.

Стояли похмурі, сірі дні. Іноді туман застеляв усе білою пеленою. В цій частині океану не було небезпеки зіткнутися з зустрічним кораблем, і тому «Задирливий» йшов не збавляючи ходу; тільки іноді, про всяк випадок, завивала сирена, і цей звук наводив острах.

— І де цей Острів запропав! — бурчав Симпкінс.

А Острів Загиблих Кораблів справді ніби змило з поверхні океану. За всіма підрахунками, віг мав би знаходитися в цих місцях. «Задирливий» блукав у самому центрі Саргасового моря, міняючи напрям, але Острова не було.

Минали дні за днями, а навколо було те саме сіре небо, коричнева поверхня саргас, непроглядна далечінь у тумані.

Уже не тільки Симпкінс, але й Гатлінгн почали хвилюватися, чи поталанить їм знайти Острів, не позначений на жодній карті.

Якось увечері всі зібралися обговорити становище. Капітан знизував плечима:

— Що ж я можу вдіяти! Ми шукаємо, як сліпі. Так ми можемо плавати рік — і без жодного результату. Наша подорож затягнулася. Команда виражає незадоволення. «В цьому болоті тільки жаб ловити», — бурчать матроси.

— Що ж ви пропонуєте? — запитав Гатлінг.

Капітан знову знизав плечима.

— Я пропоную припинити ці безцільні пошуки і повернутися.

Гатлінг замислився.

— Ваша думка, професоре?

Томсон розвів руками.

— Що я можу сказати? Кожен день плавання збагачує науку. Проте коли всі вирішать повернутися, я, звичайно, не буду заперечувати.

— Добре ви захищаєте інтереси науки! — розлютився Симпкінс. Він раптом виявився найгарячішим захисником науки, втім тільки для того, щоби продовжувати пошуки Острова. — Протестуйте! Вимагайте! Наполягайте!.. А капітан… і ви теж хороші! «Безцільне блукання! Не знайдемо!» Та чи знаєте ви, по яких місцях ми плаваємо? Можливо, ось на цьому самому місці Колумб пропливав! І матроси теж бурчали. А Колумбу, думаєте, легше було Америку відкрити чи шлях до Індії? Тоді всі були певні, що Америки ніякої немає і що корабель може дійти до краю землі і звалитися чорту на роги. А Колумб не побоявся і знайшов! І ми знайдемо!

Якими б кумедними не були ці слова у вустах Симпкінса, але його несподіване красномовство справило враження, і капітан, дещо зніяковівши, відповів:

— Так, але Колумб все-таки йшов в одному напряму, у нього були свої торгові розрахунки, і вони не обдурили його, хоча знайшов він і не те, що шукав, а ми просто кружляємо на місці. Ось якщо ви будете такі люб’язні вказати мені точно напрям, я не кружлятиму, — дещо ображеним тоном закінчив капітан.

— На морській справі я не розуміюся. Але що стосується розшуку, то я дещо розумію, — відповів Симпкінс. — Кожна професія створює свої навички, дисциплінує думки у певному напрямку. Я багато думав про те, як знайти Острів, і, здається, придумав. Це теж довгий шлях, але він швидше приведе нас до мети. Скажіть, Гатлінг, як уперше ми потрапили на Острів?

— Була буря, пароплав зазнав аварії. Ви ж самі знаєте.

— Далі?

— Гвинт і кермо виявилися зламаними, і нас понесло.

— Ось-ось, це саме! Гвинт і кермо виявилися зламаними, і нас понесло. А що, якби і нам зламати кермо і гвинт? — запитав Симпкінс.

Вівіана й інші подивилися на Симпкінса з неприхованою тривогою.

Він помітив це і розсміявся.

— Не бійтеся, я ще не збожеволів. Про кермо і гвинт я сказав алегорично. Зупинимо машину, кинемо управляти кермом і стежитимемо за течією. Ось що я пропоную. Адже нас понесло до Острова якоюсь течією, чи не так?

Гатлінг кивнув.

— Запам’ятаймо це, по-перше. — І Симпкінс загнув одного пальця. — Якщо із загиблих кораблів утворився цілий острів, то, очевидно, усередині Саргасового моря існують постійні течії, які відносять усі кораблі, що зазнають аварій, до одного місця. Правильно?

— Так.

— Два, — загнув Симпкінс другого пальця. — Ну, а висновок ясний: ми поволі рухатимемося по колу, зупиняючи час від часу машину, і стежити, чи немає течії, яка відносила б корабель у глибінь моря. Ця течія і принесе нас до Острова. В цьому весь фокус! — І Симпкінс звитяжно підняв три пальці.