Острів загиблих кораблів - Олександр Романович Бєляєв

Хао Жень прийшов на старий барк, що стояв криво, під кутом майже 45°. Під захистом цього нахилу, що приховував його від поглядів остров’ян, він і влаштував собі курильню біля самої води.

Тремтячими від хвилювання руками він приготував усе для паління і жадібно втягнув солодкуватий дим.

І поступово туман став набувати золотавого відтінку. Клуби золотих хмар згорталися в довгу стрічку, і ось це вже не стрічка, а річка, велика Голуба річка. Жовті поля, жовті скелі, будиночок, видовбаний у скелі, з паперовим драконом, що розвівається на вітрі, біля дверей. Батько струже біля будинку, за китайським звичаєм, не від себе, а до себе. Річкою пливе рибалка, стоячи на кормі і загрібаючи веслом. Все таке близьке, знайоме, рідне! Біля річки квітнуть півники, прекрасні лілові півники.

Коли Хао Жень отямився від дурману, стояла ніч. Туман розійшовся. Тільки окремі клапті його, як примари, швидко мчали на північ. Було тихо. Зрідка плескалася риба. Із-за обрію виходить червоний місяць. Він не відбивався у воді. Водорості, як матове скло, тільки слабо відсвічували. Лише подекуди, в невеликих «ополонках» — в місцях, вільних від водоростей, — вода запалювалася місячним світлом.

Недалеко від острова просто по водоростях рухався силует, який чітко виділявся на тлі місяця. Китаєць протер очі і почав вдивлятися. Знайома постать. Так, звичайно, це він, покійний капітан Слейтон! Йому бракує тільки тужурки. Але ж мертвяки не відчувають нічної вогкості. Навіщо бродить він тут? Що йому треба? Зуби Хао Женя почали вибивати дріб.

Уранці китаєць шепотів на вухо своєму другові Бокко:

— Капітан ходив. Слейтон ходив уночі по воді. Сам бачив. Погано небіжчика поховали. Досить погано так людину ховати. Ось і ходить. Погано буде! Лихо буде, м-м-м…

Бокко кивав, з жалем дивився на китайця і думав: «Пропав, бідолаха, зовсім розуму позбувся від проклятого зілля».

Через кілька днів ця розмова повторилася. Китаєць знову бачив мертвого капітана, що поволі гуляв по морю. Бокко не витерпів.

— Набрид ти мені зі своїм небіжчиком! Ось що — я сьогодні з тобою чергуватиму вночі. І дивися мені, якщо ти побачиш, а я не побачу, — доведеться вам, двом небіжчикам, розгулювати по морю разом! Кину тебе у воду, так і знай!

Ніч стояла темна. Небо було густо запнуте хмарами. Накрапував дощ, Бокко сварився, кутаючись у латаний плащ.

Близько години ночі в пітьмі, недалеко від острова, Бокко перший помітив тінь людини. Було так темно, що важко було розрізнити контури постаті. Але щось схоже на людину справді йшло по воді та зникло в мороці. Бокко відчув, як у нього холодіють руки.

— Бачиш? — шепнув китаєць, хапаючись тремтячою рукою за плече Бокко.

— Ш-ш!

І вони сиділи до ранку, не маючи сили від страху ворухнутися.

Тільки коли зійшло сонце, Бокко зітхнув з полегшенням. Скоро звістка про примару капітана Слейтона облетіла все населення Острова і дійшла до Флореса. Він не вірив у привидів, але ця звістка про бродячу примару Слейтона схвилювала його як неясна небезпека.

«Чому вони бачили саме Слейтона? Що вони, шкодують за ним? Обвинувачують мене за те, що я кинув Слейтона в море, замість того щоб спробувати надати йому допомогу? Але ж він був напівмертвий. Або… дурощі! Люди просто від нудьги божеволіють. Треба швидше розважити їх», — думав Флорес.

А ввечері він таємно викликав до себе Бокко і просив його провести до того місця, де вони бачили примару. Але ні цієї, ні наступної ночі примара не з’являлася. Флорес повеселішав.

— Ну, ось бачите! Я ж говорив вам, що це одна уява. Досить дурощами займатися! Завтра з’явіться до мене на нараду. Нам треба обдумати план експедиції. Та не забудьте надіти свій офіційний костюм, — ви щось давно не надягали його.

— Бережу, — простодушно відповів Бокко. — Така цінність!

— На наш вік вистачить, Бокко!

Ще з вечора «Задирливий», увійшов у смугу, вільну від саргас. А рано-вранці, коли подружжя Гатліигів вийшло на палубу, то побачили, що навколо розстилається синя гладінь океану, поверх яких тільки подекуди мелькають невеликі плями саргас.

— Дивно, невже ми так відхилилися на південь? — запитав Гатлінг професора Томсона, який розглядав якусь невелику рибу, що потрапила до сітки.

— Ми йдемо краєчком теплої течії, де вона бореться з холодною. Ці холодні течії і віднесли убік частину водоростей. Завтра ми повернемо на північ, у гущавину саргас.

— Яка дивна риба! — вигукнула Вівіана. — Поглянь, Реджі.

Голова риби мала широкий, овальної форми щиток, складений з черепицеподібних пластинок; нижня частина її тіла була забарвлена в темніший колір, порівняно з верхньою.

Томсон дбайливо опустив рибу у великий таз із водою. Риба відразу ж перевернулася на спину та щільно приклала щиток до дна тазу.

— А нумо, візьміть рибу, — запропонував Томсон.

Гатлінг узяв рибу за хвіст і спробував підняти, але марно: риба ніби приросла до дна тазу. Томсон сміявся.

— Бачите, яка дивовижна риба! Це ехенеїда, або риба-причепа. Про цю рибу в давнину ходили цілі легенди, ніби вона, Прилипаючи до підводної частини корабля, може затримати його хід. Ось погляньте, — і Томсон, хоча й не без зусиль, відірвав рибу від тазу.

— Професоре, у морі плаває ціле стадо черепах, — доповів асистент Томсона Мюллер. — Чи не дозволите ви мені пополювати на них ось з цією маленькою рибкою? Я бачив, як це роблять тубільці в Африці.

Одержавши дозвіл, Мюллер надів на хвіст риби кільце з міцним шнуром і кинув її у воду. В прозорій воді було видно всі рухи риби. Зробивши кілька безуспішних спроб визволитися, вона почала підпливати до великої черепахи, яка,