Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Мої окуляри, — скімлить фройляйн Мюллер-Гохлебен, рачкуючи по кімнаті, Мехіко розкидає скалки черевиком, щоб горопашна дівчина не порізала долоню чи коліно, за нею вже тягнуться темні пір’ячка крови, цілі дюйми, і з часом — якщо припустити, що вона стільки протягне, — заплямують весь Пойнтсменів килим, наче шлейф бердслівської мантії.

— У вас чудово виходить, міс Мюллер-Гохлебен! — підбадьорливо гукає Роджер, — а ви, ви… — проте замовкає, помітивши, що Рожавьольдьї у тіні майже невидимий, а білки його очей аж тліють білим, тріпочуть у повітрі, то згаснуть, то займуться… Стояти у затіненому кутку Рожавьольдьї себе змушує, це місце не для нього. По-перше, решта кімнати виглядає далекою, наче в окуляр камери, а стіни — взагалі не схоже, що вони… ну, загалом, цільні. Ніби течуть, грубо й липко, мерехтять, немов поставлений сторч відріз шовку чи нейлону, безбарвно-сірі, але час від часу в їхньому плині виникає дивовижний острівець, якийсь чужий для цієї кімнати відтінок: шафранові веретена, пальмово-зелені овали, пурпурові лимани гребінцем врізаються у позублені коміксно-помаранчеві шматки острова, а над ним кружляє підбитий винищувач, скидає баки, відтак сріблястий парашут, закрилки виставлені мало не на повну втрату швидкості, колесами в синяву (якось зненацька така несамовита синява!) налітає перед самим ударом дросель закритий уггннгг! от курва риф, ми розіб’ємося об — ой. О, нема ніякого рифу? Ми-ми в безпеці? О, так! Манго, я бачу на дереві манго! та-а дівулю — поввно дівуль! Дивись, які розкішні цицьки стирчать, трав’яними спідничками гойдають, грають на укулеле і співають (але чому голоси такі низькі та грубі, гугняві, як в американського кордебалету?)…

Вітаєм білоликого на о-о-о-острові Блюнь-плюнь!

Скуштуй мою па-паю і не схочеш звідси йтииии!

Тут місяць жовтий, мов ба-нан,

Над бун-ґа-ло завис, мов пан,

Й у хула-хула, може, будеш грати ти?

А зорі падають на Блюнь-плюнь-острів,

А під горою лава потекла — вишневий пиріжок…

Навіть мила Лайлані у трав’яній хатинці

Любить кокосову мавпу й обожнює гостинці,

Глянь, миленька-солоденька, ти на о-о-о-острові Блюнь-плюнь!

Ой-йо-йой, ой-йо-ой — мене тут зача-рує яка-не-будь красу-нечка, таки тут, на ост-рові, і проживу в-весь за-ли-шок… жи-ття, таки тут, на острові, жу-ватиму па-па-ю, духмя-ну, як лоно, у юному раю…

Колись рай був юним. Пілот обертається до Рожавьольдьї, досі пристебнутого пасом безпеки. Пілотове обличчя закрите: окуляри відбивають забагато світла, киснева маска — машкара з металу, шкіри та слюди. Пілот неквапом підіймає окуляри, і чиї ж то очі, такі знайомі очі всміхаються привітно, я вас знаю, а ви мене пізнаєтé? Що, справді не пізнаєтé?

Рожавьольдьї кричить і вискакує з кутка, весь тремтить, його засліплюють лампи на стелі. Фройляйн Мюллер-Гохлебен досі рачкує колами, швидше й швидше, перетворившись на розмитий мазок, істерично схлипує. Обоє досягли саме тієї кондиції, до якої Роджер і мав їх довести своєю вишуканою психологічною кампанією. Тихо, але наполегливо запитує:

— Гаразд. Востаннє питаю: де містер Пойнтсмен?

— У конторі Моссмуна, — в унісон відказують обоє.

До контори Моссмуна від Вайтголлу можна легко добігти на роликах, її охороняє низка кімнат з вартовими-дівчатами, кожна у сукенці радикально відмінного від інших кольору (і їх чимало, тож самі уявіть, які саме ці трисигмові кольори, раз усі «радикально відрізняються», знаєте, барви на зразок «ящіркової», «вечірньої зорі», «блідої Атлантиди» тощо), і Роджер підбиває до них клинці, підкуповує, погрожує, вішає на вуха локшину і навіть (ех-х) пробиває собі дорогу, аж поки нарешті:

— Моссмуне, я до тебе! — гупає в неоковирні дубові двері, різьблені, мов кам’яні портали якогось храму, — Пойнтсмене, гру закінчено! В ім’я залишків порядності, що дають вам змогу прожити день і не зловити кулю випадкового незнайомця, відчиніть. — Тирада доволі довга, і двері, правду кажучи, відчиняються, не дочекавшись її кінця, та Роджер усе одно договорює. Кімната перед ним виблискує лимонно-лаймовим кольором, приглушеним майже до молочної білизни абсенту з водою: колір тепліший, ніж того заслуговують мармизи за столом, проте, ймовірно, Роджерова поява дещо додала барв — він підбігає і заскакує на полірований стіл через таку ж поліровану голову директора ливарної компанії, 20 футів проїжджає навощеною поверхнею й опиняється перед людиною, яка сидить на чільному місці із ввічливою (скоріше, нахабною) усмішкою. — Моссмуне, я все знаю. — Це що, він насправді прорвався, опинився серед каптурів, прорізів для очей, золотих брязкалець, пахощів і скіпетра зі стегнової кістки?

— Це не Моссмун, — відкашлюється містер Пойнтсмен. — Мехіко, благаю вас, злізьте зі столу… панове, це один із моїх давніх колег, ПОТІК, знаєте, блискучий, але дещо нестабільний, як ви вже, напевно, помітили, ой, Мехіко, ну заради Бога…

Роджер розстібнув штани, вийняв прутень і діловито мочиться на лискучий стіл, на папери та попільниці, а незабаром і на самих незворушних людей, які, хоча й зліплені з управлінського тіста, хоча мізки в них і спрацьовують від найменшого імпульсу, але не готові визнати, що таке може відбуватися, розумієте, в тому світі, який реально у багатьох точках доторкається до світу для них звичного… а поливання теплою сечею, якщо вдуматися, досить приємне: струмінь зрошує краватки по десять гіней кожна, творчого типу борідки, бризкає в ніздрю з ознаками проблем із печінкою, на армійські окуляри в сталевих оправах, омиває накрохмалені комірці, ключики «Фі-Бета-Каппи», медалі Почесного Легіону, ордени Леніна, Залізні Хрести і хрести Вікторії, ланцюжки годинників з нагоди виходу на пенсію, значки з написом «Дьюї у президенти», кобури зі службовими револьверами і навіть обріз у когось під пахвою…

— Пойнтсмене, — Роджеровів прутень збуджений, роздратований, стає дибки, мов дирижабль у фіолетових хмарах (густо-фіолетових, наче оксамитовий ворс), коли згущується темрява і морський бриз обіцяє важку посадку, — вас я приберіг насамкінець. Але ж така халепа, у мене, схоже, і сечі не лишилося. Ані краплини. Дуже шкода. Вам узагалі нічого не перепаде. Розумієте мене? Навіть ціною мого життя, — слова просто вирвалися, і, може, Роджер, дещо перебільшує, а може, й ні, — вам ніде нічого не світить. Що ви отримаєте, я заберу, а як підійметеся вище, то прийду і стягну долі. Хай би куди ви втекли. Навіть якщо вам випаде хвилька спокою із лагідною жінкою у тихій кімнаті, я стоятиму біля вікна, завжди буду десь неподалік, вам ніколи мене не стерти. Якщо вийдете, я зайду й оскверню вашу кімнату, заселю привидами, і вам доведеться шукати іншу. Зостанетесь всередині —