Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Джесіка. Ох. Так аякжеаякже Мехіко курвий ти недоумок… не дивно, що 137-ма ходила колами. Не дивно, що накази Джесіці надходили з Недосяжних Високостей. А сам він ягнятком скакав довкола рожна, розпитував Пойнтсмена, чи не можна що-небудь вдіяти… Бовдур. Бовдур.
Він прибуває у «Дванадцятий дім» на Ґеллаго-М’юз у смертовбивчому настрої. Велосипедні злодюжки біжать провулками, старі профі женуть залізних коней у пристойному темпі колоною по троє. Біля вікон чепуряться молодики з охайними вусиками, у баках зі сміттям порпаються діти. По кутах двориків кружляють офіційні папери, скинута шкура визволеного Звіра, на вулиці чомусь всохло дерево, перетворилося на шпичастий чорний труп. На щиток переднього колеса Роджерового мотоцикла горічерева падає муха, з десяток секунд корчиться, а потім складає тендітні крильця з прожилками і здихає. Раз — і по всьому. Таке у Роджера вперше. Над головою «коробочкою» пролітають Р-47, по чотири галочки заразом, ЧервонийБілийСинійЖовтий, незмінна форма у білястому небі, ескадрилья за ескадрильєю — військові навчання, а чи то чергова війна. За рогом працює тинькар, замазує подовбану бомбою стіну, на кельму набрано спокусливий, наче вершковий сир, тиньк, він працює незвичною кельмою, успадкованою від покійного приятеля, і в перші дні колупає стіну, як учень, блискуче лезо ще не лягло по руці, сили в кельми більше, ніж тинькар уміє вкласти… Генрі був чолов’яга дебелий… Муха, яка і не думала здихати, розгортає крильця й летить дурити ще когось.
Ну гаразд, Пойнтсмене, він тупотить у «Дванадцятий дім», грюкає по пресованих плитах через сім коридорів і прольотів, а секретарки довгими руками тягнуться до телефонів дідько забирай де ж ти…
У кабінеті нема, однак сидить Ґьоза Рожавьольдьї і намагається влаштувати Роджерові нагінку.
— Юначе, та вже май-те со-ром отаке роби-ти.
— Стули пельку, мурло трансильванське! — реве Роджер. — Я шефа шукаю, допетрав, тільки дригнешся, і групу 0, резус негативний, більше не спробуєш, Джексоне, твої ікла вівсянкою плямкати не зможуть, коли я з тобою покінчу… — Сполошений Рожавьольдьї задкує за бак з водою, намагається захищатися, пробує вхопити гвинтовий стілець. Сидіння злітає, і він лишається із самою лиш основою, яка, до всього ж, має в основі хрест.
— Де він? — це безвихідь, Роджер стискає зуби не впадай в істерику, це непродуктивна розкіш, з нинішньою безпорадністю ти не можеш її собі дозволити… — Колися, педрило, або тобі ніколи більше не бачити труни зсередини…
Цієї миті влітає секретарка, куца на зріст, але нахабна, такий собі пампушок, і починає лупцювати Роджера по литках податками на надприбуток англійської ливарної компанії у 1940–1944 роки, яка, так сталося, має спільний з «Vereinigte Stahlwerke» патент на сплав, використаний у муфтах трубопроводу подачі рідкого кисню, який ішов на корму до «S-Gerät» в А-4 під номером 00000. Втім, Роджерові литки не вміють сприймати інформацію такого штибу. Із секретарки злітають окуляри.
— Міс Мюллер-Гохлебен, — прочитавши напис на її іменній бирці, — пез окуляріфф фи вихлятаєте потфорно. Натіньте іхь нехайно! — на таку нацистську комедію надихнуло її прізвище.
— Я не мошу їх знайти, — німецький акцент, усе нормально, — я не туже тобре баччу.
— Н-ну погляньмо, чи не зможемо ми вам допомогти, — а! що це? міс Мюллер-Гохлебен!
— Ja…
— Які на вигляд ваші окуляри?
— Таккі пілі…
— З хитромудрими штучними діамантами по всій оправі, ja, фройляйн?
— Ja, ja, und mit[602]…
— І по дужках є, та-а ще із пір’ячком?
— Страусовим пір’ячком…
— З Пір’ям самця страуса, розмальованим у шалено переливчастий синій колір, стирчать по краях?
— Це мої оккуляри, ja, — мацаючи руками, мовить секретарка, — дде фони, прошу фас?
— Ось вони! — ногою ХРУСЬ, окуляри розлетілися на друзки яскравими арктичними наривами по всьому Пойнтсменовому килиму.
— Я так вам скажу, — лунає голос Рожавьольдьї з далекого кутка: до речі, єдиного в кімнаті, не залитого світлом, так, тут у нас якась оптична аномалія, квадратна кімната у «Дванадцятому домі», жодних чудернацьких багатогранників… і все ж таки дивна, незрозуміла тінь у кутку… не один і не два відвідувачі сюди зазирали і виявляли, що пан Пойнтсмен не за столом, де мав би перебувати, а стоїть у затіненому кутку — наймоторошніше те, що лицем у куток… Сам Рожавьольдьї зовсім не у захваті від цього Кутка, кілька разів пробував, але виходив звідти, лиш хитаючи головою: «Містере Пойнтсмен, мені-не-подо-бається там, узагалі. Ну яке задоволення від так-ого нездорового досвіду. Га?» — зводить догори одну шахрайськи-манірну брову. Пойнтсмен лише дивився, ніби вибачався, але не за себе, а перед чимось позаду Рожавьольдьї, і відказував: «Це єдина точка в кімнаті, де я почуваюся живим», — загалом з цього приводу на міністерський рівень надійшов донос чи й два, щоб ви не сумнівалися. Якщо вони й дійшли до самого Міністра, то, ймовірно, як офісна дивина. «О, так-так, — киває мудрою старою головою, порослою руном, висока, майже слов’янська вилиця спліскує око в побіжному, але ввічливому смішку, — так, відомий кут Пойнтсмена, так… ніхто б не здивувався, якби там виявився привид, правда?» Лунає рефлекторне хихотіння присутніх дрібних служак, проте на обличчях поважних осіб лише похмурий осміх. «Покличте ТПД, нехай глянуть, — пахкає хтось сигарою. — От бідолаха, гадатиме, що знову потрапив на Війну». — «Саме так, саме так» і «Влучно сказано, нормально» лунає у хмарах диму. Серед цих конкретних служак розіграші — коронний номер, щось на кшталт класової традиції.
— То як ви нам скажете?! — репетує Роджер уже якийсь час.
— Я так вам скажу, — знову мовить Рожавьольдьї.
— Ви скажете нам «Я так вам скажу»? І все? Тоді треба було сказати: «Я так вам скажу: «Я так вам скажу».
— Ну, я так і сказав.
— Ні-ні, ви сказали «Я так вам скажу» лише раз, от що ви…
— А-га! Але я сказав це ще раз. Я сказав це… двічі.
— Це вже після того, як я поставив запитання, тому ви не переконаєте мене в тому, що обидва «Я так вам скажу» були частиною одного твердження, —
