Веселка тяжіння - Томас Пінчон

А тут іще Джемф, симбіоз «Джемфа» і «я» з первісного сну. До кого з цим звернутися? та не дуже й подивишся — як підійдеш надто близько, отримаєш здачі. Можуть для початку попередити, а можуть і не попереджати. Вони такі.

Знамення прояснюються, стають точнішими. Він спостерігає за летом птахів та візерунками попелу у вогнищі, читає за нутрощами спійманої та випатраної форелі, за клаптями загубленого кимось паперу, за графіті на розбитих стінах з облупленим від пострілів тиньком і голою під ним цеглою, графіті, розбитим на якісь фігури, які також можна читати…

Якось увечері на стіні громадської вбиральні, смердючої та набряклої тифом, посеред ініціалів, дат, похапцем зроблених малюнків прутнів і роззявлених їм назустріч ротів, трафаретів «Вервольфа» із зображенням темного чоловічка з піднятими плечима і в гомбурзі[590], Слотроп побачив офіційне гасло: WILLST DU V-2, DANN ARBEITE. Тобто «Хочеш V-2 — працюй». Добраніч, Тайроне… аж ні, зачекай, усе гаразд, на другому боці написали WILLST DU V-4, DANN ARBEITE. Тут поталанило. Надміру гучні голоси затихають, жарт прояснюється, його просто повернули до Геббельса та нездатності людини не лагодити того, що не ламалося. Довелося силувати себе, щоб обійти стіну і глянути на неї з іншого боку — там могло виявитися будь-що. Смерклося. Зорані поля, лінії електропередачі, яри й далекі лісосмуги на багато миль. Слотроп почувався звитяжцем, усе під контролем. Але потому його погляд привернув інший напис:

ТУТ БУВ РАКЕТМЕН

Спершу подумав, що сам написав і забув. Дивно, що воно так одразу спало на думку, проте спало. Може, він вплутує себе, в якусь учорашню версію себе, в Комбінацію проти того, ким був тоді. У сонній комі ворухнувся альбатрос.

Колишні Слотропи, в середньому по одному на день, а разом десять тисяч, деякі сильніші за інших, щоразу на захід сонця переходять до розлюченого воїнства. Вони були п’ятою колоною в його голові, тільки й чекали миті, щоб передати його чотирьом іншим підрозділам, що стискали кільце.

Тому поруч із другим графіті Слотроп камінцем видряпує свій знак:

Слотроп в облозі. І лише залишивши цей малюнок ще в кількох місцях, він усвідомив: насправді він малює ракету А-4, вигляд знизу. Доти він налаштувався на інші четвірки — варіації на тему космічного вітряка Франса ван дер Ґроова — свастики, гімнастичні символи FFFF у колі, симетрично перевернуті й задом наперед, Frisch Fromm Fröhlich Frei[591] понад охайними дверима на тихих вуличках до перехресть, де можна сісти й послухати вуличний шум з Іншого Боку, долинають звістки про майбутнє (час там не послідовний: усі події — в тій самій вічній миттєвості, тому не в усіх посланнях «є сенс», їм бракує історичної структури, вони звучать химерно або божевільно).

На Слотропових обріях височать верхівки церков піщаного кольору, апсиди на всі чотири боки, наче ракетні стабілізатори, що спрямовують обтічні шпилі… він знаходить вирізьблений у піщанику знак освячення, хрест у колі. Нарешті, якось удень, привільно розкинувшись на сонечку, на околиці якогось прадавнього Чумного містечка, він і сам перетворюється на хрест, на перехрестя, на живе перехрещення, куди судді поприходили звести шибеницю для звичайного злочинця, якого мають опівдні повісити. Чорні гончаки й ікласті маленькі хорти, гладенькі, наче ласки, собаки втраченої вже 700 років породи, женуться за хтивою сучкою, а тим часом збираються глядачі, протягом цієї весни це вже четверте повішення, та й видовище так собі, але цього разу, коли він останньої миті марить про хтозна-чий задертий поділ, про хтозна-яку товстозаду gnädige Frau[592], що раптом піде плавною ходою Смерті, виникає потужна ерекція, неймовірний темно-фіолетовий набряк, аж шия ламається і страчений насправді кінчає у подерту пов’язку на стегнах, так вершково, наче шкіра святого під фіолетовим покровом Великого посту, і одній краплині сперми вдається скотитися, крапаючи з волосинки на волосинку вниз по мертвій нозі, донизу, з ороговілої голої ступні вона скапує на землю в самісіньке осердя перехрестя, де під покровом темряви перетворюється на корінь мандрагори. Наступної п’ятниці вдосвіта з’являється Маг, у якого власний Heiligenschein[593] грає від інфрачервоного до ультрафіолету спектральними кільцями довкола тіні на росяній траві, приходить із собакою, вугільно-чорним псом, якого кілька днів не годували. Маг обережно обкопує з усіх боків коштовний корінь, і нарешті той чіпляється за землю лиш найтоншими корінцями — Маг прив’язує його до собачого хвоста, заліплює собі вуха воском, а після дістає кусень хліба, щоб привабити голодного пса ррравф! пес кидається до хліба, корінь виривається, пронизливо і згубно волаючи. Пес падає мертвий просто на шляху до сніданку, його сяєво замерзає і розпадається на мільйони росинок. Маг обережно відносить корінь додому, вдяга його у білий костюмчик, залишає на ніч гроші, а на ранок отримує вдесятеро більшу суму. У гості приходить делегат із Центру Рідкісних Ультра-образів.

— Інфляція? — Маг плавними рухами рук намагається відвернути увагу гостя. — «Капітал»? Ніколи не чув.

— Ні-ні, — відказує гість, — поки що це зайве. Ми намагаємося думати наперед. Нам би дуже хотілося дізнатися про базову конструкцію. До прикладу, чи гучним був крик?

— Я заліпив собі вуха, даруйте, не чув геть нічого.

Делегат розквітає братньою діловою посмішкою:

— Не казатиму, що ви винні…

Хрести, свастики, зоно-мандали — як їм не поговорити зі Слотропом? Він сидів у кухні Зойре Буммера, у повітрі струменіли пахощі марихуани, Слотроп читав кулінарні рецепти і в кожному листку капусти, у кожній кісточці знаходив парафрази самого себе… невідкладні повідомлення, назви приправ, на яких він заробить саме стільки, скільки знадобиться для втечі… Раніше він довбав кайлом і махав лопатою на весняних путівцях Беркширу, у квітневі, загублені ним дні, «робота над Розділом 81», як її називали, тобто йшов за скрепером, що зчищав нутряну кристалічну атаку зими, її білу некрополізацію… підбирав іржаві пивні банки, пожовклі від сперми претерітів презервативи, зім’яті у подобу мозку «клінекси» зі шмарклями претерітів, сльози претерітів, газети, бите скло, уламки машин, — тими днями, коли він, змучений забобонами та страхами вмів усе зіставити, в кожному шматку сміття ясно бачив запис протоколу, історію — власного життя, зими, країни… повчаючи себе, босяка та волоцюгу, так глибоко, що й не пояснити, у вікнах вагонів мигтіли дитячі обличчя, десь лунали два такти танцювальної музики, на якійсь вулиці посеред ночі голки та гілля смереки, що ясно і виразно тремтіла під нічними хмарами, схема комутації — одна з-поміж сотень