Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Хе-хе…
— Агов, Пенсьєро, — гукає Педді МакҐоніґл, — ще чуєш тотой звук?
— Угу, здаєси мені, що то губна гармошка, — Пенсьєро діловито причісує кожну волосину і кожну підрізає на потрібну довжину, а тоді знову й знову повертається, щоб підправити то в одному, то в іншому місці… Один Бог зна їхню кількість, і Атропос[605] ріже їх на власний розсуд. Отже, Бог в аспекті невідворотної Атропос оволодів сьогодні рядовим Едді Пенсьєро.
— Та в ніс я грав твою гармошку, — знущається Педді, — у самий ніс! Дивися! Дудка з макаронів!
Кожна тривала стрижка — перехід. Волосся — ще один вид модульованої частоти. Уявіть собі красу, коли всі волосинки розподілені ідеально рівномірно, — своєрідний час невинності, коли вони ідеально прямо лежали по всій полковниковій голові. Щоденні вітри, мимовільні жести, піт, свербіння, несподівані сюрпризи, три фути падіння у дрімоті, погляд на небо, згадка про ганьбу — все відтоді записане на цій досконалій сітці. Проходячи крізь неї сьогодні ввечері, піддавши її реструктуризації, Едді Пенсьєро стає агентом Історії. Разом з переінакшуванням полковникової голови біжить і тремтінням позначений блюз — довгі перебіжки в отворах номер 2 і З збігаються — принаймні сьогодні — з проходами у глибини волосся, березовими стовбурами дуже вогкої літньої ночі, наближеннями до кам’яного будинку посеред густого парку, із заціпенілими благородними оленями біля стежок із високого плитняка…
Блюз — штука із низькими смугами частот: втягуєш чисту ноту, в тон, а тоді гнеш її донизу м’язами обличчя. А ці м’язи впродовж усього твого життя сміялися, напиналися від болю, часом намагалися приховати якусь емоцію. Те, куди надсилаєш оту чисту ноту, — почасти функція сміху. Ось така приземлена основа блюзу, якщо тебе хвилює духовний аспект…
— Я не знав, де я, — розповідає полковник. — Усе повзу і повзу донизу поміж величезних бетонних уламків. Стирчить чорна арматурина… чорна іржа. У повітрі — мазки темно-фіолетового, не надто яскраві, аби розпливатися краями або змінити субстанцію ночі. Вони скрапували донизу, витягувалися один за одним — коли-небудь бачив курячий ембріон на стадії формування? та звідки, ти ж міський. А на фермі всього навчишся. Наприклад, як виглядає курячий ембріон, щоб, коли доведеться лазити по бетонній горі у темряві, побачити один чи кілька таких на небі у багрянці, ну, тепер розумієш, на що це схоже — запросто дасть місту фору, бо там тебе кидає від кризи до кризи, щораз до нової, і не знаєш, як бути, бо такої ще точно не було…
Ну, так і є, він обережно просувається краєм велетенської руїни, і його волосся цієї миті виглядає дуже дивно — зачесане вперед з одного місця на потилиці, вперед і догори великими довгими клинцями, що утворюють такий собі чорний соняшник або ж чепчик від сонця навколо обличчя, на якому добре видно довгі й тремкі лілові полковникові губи. З уламків його вихоплюють якісь чудовиська, отак, раз, швиденько і вдоволено вигулькне, а тоді назад, худенькі ручки-обценьки, нічого особистого, тільки подумало, а чи не хапнути трохи нічного повітря, ха-ха! Коли промахуються і полковника не ловлять, а відбувається таке часто, одразу шмигають назад із гмиканням завзятого гравця, ну що ж, нехай іншим разом…
Прокляття, відрізаний від свого полку, от-от хапнуть і спалять ці бандюки! Хай Бог милує, вони вже тут, неймовірні Тварюки біжать, зігнувшись, при світлі того, що G-5 називають містом, червоні й жовті тюрбани, пошрамовані наркоманські мармизи, згладжені, як капот «форда» 37-го року, такі ж несфокусовані очі, так само уникли Кармінного Молота…
«Форд» 37-го року — уник К. М.? Не клейте дурня, усі вони зрештою потрапляють на звалище!
Та невже, Розумнику[606]? Чом же їх стільки на дорогах?
Ну-у, отакої, е-е, містере Інформація, це ж-ж бо Війна, нових не випускають, то мусимо доглядати наші Старі Перевірені, щоб як цизорики, бо тут, у глибокому тилу, механіків лишилося обмаль, та-а ще ж запасатися бензином не треба, а ось цю наліпку «А» варто тримати у правому нижньому на видному місці…
Розумнику, малий ти дурню, знов подався у недолугу мандрівку в минуле, швиденько повертайся до стрілки, тут і розійшлися стежки. Он видиш людину? — у білому каптурі, поруділі черевики. З гарною усмішкою, якої ніхто не бачить. Ніхто не бачить, бо обличчя завжди в темряві, але він — хороша людина. Він — стрілочник, називається так, бо смикає за руків’я і переводить стрілку, і ми їдемо до Щастиграду, а не до Боливілля. Або «Der Leid-Stadt», як його звуть німці. Про Ляйдштадт складено паскудний віршик, написав один німець на ймення Рільке, але читати його не будемо, бо ми їдемо до Щастиграду, стрілочник про це подбав. Нічого особливого йому і робити не треба, важіль ходить дуже м’яко, орудувати ним просто, навіть ти зміг би, Розумнику. Якби знав, де корба. Але подивися, скільки зробив стрілочник, ледь ворухнувши важелем! — вирядив нас до Щастиграду, а не в Боливілль, бо знає, де стрілки і де важіль, — він єдина у своєму роді людина, що робить небагато, а відлуння йде по всьому світу. І тебе спрямував на правильний шлях, Розумнику. Як хочеш, то можеш собі й далі фантазувати, на ліпше, ти, видно, не заслуговуєш, але містер Інформація сьогодні в доброму гуморі і покаже тобі Щастиград. Почне з нагадування про «форд» 37-го року. Чому авто з лицем бандюги досі ганяє дорогами? Ти сказав «Війна», коли тарахкотів по стрілках не на ту колію, та Війна і була стрілкою. Га? Таки-так, Розумнику, правда в тім, що Війна зберігає речі живими. Речі. «Форд» — одна з таких речей. Історія про Фріців-і-Джапів — тільки одна, досить сюрреалістична версія справжньої Війни. Справжня Війна є завжди. Вмирання часом слабне, але Війна й тепер вбиває чималу кількість людей, просто нині робить це хитріше. Часто у спосіб наскільки складний, що навіть нам, на нашому рівні, простежити непросто, але правильні люди вмирають — так само, як і коли воюють