Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький

Яруга повернувся в супроводі двох чоловіків. Один із них був у формі капітана міліції.

— Я їх шукаю, а вони самі знайшлися. Секретар повітового комітету партії,— Яруга відрекомендував Альбертові чоловіка в цивільному. — А оцей товариш — начальник нашої міліції Клюцінський, кличка Сова. Ви чули про нього? Наш ватажок і гроза бандитів, моя гордість і турбота. Партизан.

Вперше Альберт відчув у голосі Яруги нотки сердечності.

Сова неуважно потер рукою свого великого м'ясистого носа. Він був високий, широкоплечий, з грубими рисами обличчя.

— Розповідайте, як це сталося? Я слухаю вас, товаришу, — звернувся Яруга до секретаря комітету партії.

Вони сіли. Яруга — за своїм письмовим столом, ті двоє — перед ним, як скромні прохачі. Секретар, молодий чоловік років на тридцять, аж кипів від злості.

— Я знову настиг Сову, коли він мчав у ліс. Спершу зателефонував до мене в комітет, намолов мені сім мішків гречаної вовни, змішав з болотом усю нашу партію і кинув трубку. Я зрозумів: тут щось негаразд, і мерщій у машину. Догнав його вже за містом. Він вів у ліс своїх відчаюг. Я затримав їх, поговорив з ними, забрав Сову і привіз сюди. Доки ви потуратимете вибрикам Сови?

— Легше, легше, товаришу Садовський. Сову я поставлю на місце. — Повернувшись до нього, Яруга гримнув: — Ти заарештований! Віддай зброю. Будеш у мене прибирати парашу.

Сова розстебнув ремінь і поклав його разом із кобурою на стіл Яруги.

— Товариш Садовський обіцяв мені, що, коли я вернуся, він не зробить ніяких оргвисновків, — тихо сказав Сова. — Тепер він знову своєї. Ви завжди так крутите: говорите одне, а робите інше.

Садовський схопився за голову.

— Та які ж я ще можу зробити оргвисновки? Ви вже маєте догану з попередженням. Найбільше, що ми можемо, це вигнати вас із партії, що й постараємося зробити при першій можливості. А тим часом я ставитиму питання, щоб вас звільнили від обов'язків начальника повітового управління міліції. Боже милосердний, в якому болоті я опинився! Кругом банди, а тут, у самісінькому серці міста, начальник міліції в будь-яку хвилину ладен перекинутися до Рокити. Ні на кого не можна покладатися, нікому не можна довіряти. — Я захищаю лінію партії. Справжню партійну лінію, — буркнув собі під ніс Сова. — У мене чорне е чорне. Біле є біле. А у вас? Раз так, а раз сяк. А Рокитою мене не страхайте. Я до Рокити не ходив і не піду. З мене вистачить свого загону. Комуністичного. Навіщо ви арештували Мрочковського і Пщулковського? Тому що вони були в АК?[19] Ну були, і що з того? Вони ж самі зізналися, партія простила їх. Ми не збиралися нагадувати їм про їхню провину. У кого переховувалися троє радянських партизанів? У Пщулковського! А наші поранені хлопці у кого знайшли притулок? У Мрочковського! Такі речі не забуваються. Чому ж ви їх арештували?

Садовський знизав плечима.

— Всі претензії щодо цього адресуйте Ярузі.

— Сова, чого ти домагаєшся? Куди хилиш?

— Я хотів податися в ліс. Може, тоді б ви схаменулися?

— Він збожеволів! — зайшовся сміхом Садовський. Яруга теж засміявся, і відразу ж його струснув новий напад кашлю. Задихаючись, він лише мовчки пригрозив Сові кулаком.

Стомившись від кашлю, промовив уже лагідніше:

— Підеш у ліс, пристрелю тебе, як паршивого пса. На посту начальника міліції тобі, звичайно, більше не можна лишатися. Занадто ти дурний для цього. У тебе болить серце за цих аківців? Ну що ж, тут я не маю до тебе жодних претензій. Комуніст повинен дбати про долю кожної людини. Дроте обидва вони почали вести якусь підривну роботу. Можеш мені повірити. На, забери свої бебехи, — кинув Яруга ремінь із кобурою Сові на коліна.

— Я так і знав, що все цим закінчиться, — обурився Садовський. — Товаришу Яруго, я поставлю це питання на бюро. Доведеться вам давати пояснення.

Яруга так стиснув щелепи, що під щоками в нього заграли жовна. Він дивився на свої довгі руки, якими спирався на край столу.

— Секретарю, я Сову знаю! Він воював у нашому повіті. За партію. Дружину втратив, двох братів, його сина бандити розп'яли. Він наш чоловік душею і тілом, разом з усією своєю нерозсудливістю. А ви, секретарю, людина з Варшави. Ви Сові не довіряєте, бо він погрожує податися в ліс. А я вас не знаю…

Садовський підвівся.

— Дякую за відвертість. Нічого не вдієш. Доведеться розглядати це питання на бюро. І вашу поведінку теж. Або ж ми дійдемо згоди, або ж змушені будемо розлучитися. Без жалю.

Садовський був уже в дверях, коли будинок струсонуло від вибуху. Із стелі посипалася штукатурка, зірвалася з стіни картина. З боку присадка вибуховою хвилею вибило у вікнах шибки, і в кабінеті затанцювали червоні відблиски полум'я.

— В арсенал! Негайно в арсенал по кулемет! — крикнув Яруга Крихнякові й Альберту.

Та знадвору вже відгукнувся кулемет. Здасться, з даху будинку, що стояв навпроти. Він бив просто по вікнах другого поверху. Кулі поливали кімнати свинцевими струменями, дірявили стіни, бризкаючи штукатуркою. Із присадка долинали вибухи гранат, і час від часу — довгі кулеметні черги.

Найшаленіший вогонь спрямований був на головний вхід. У довгому коридорі кілька співробітників управління, забарикадувавшись двома перевернутими столами й величезною шафою, стріляли через вхідні двері, висаджені гранатами. Атакуючі намагалися прорватися всередину, але їх стримували захисники барикади.

Нарешті з арсеналу принесли два ручних кулемети. Один поставили в коридорі прямо коло вхідних дверей, з другим Крихняк і