Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Природно, він мене не упізнав.

— Сашо, пацючий докторе, це я, Бенедикт!

Він підійшов дрібними кроками, зняв пенсне, закліпав, наклав пенсне.

Я ступив у тінь, розкрив обійми.

— Я!

Тільки тоді пика його розсміялася!

— Живий!

— Та живий!

Він упав мені в обійми.

Зразу ж, однак, він мусив знову упевнитися, чи добре він бачить, — відступив, витріщив очі.

— Живий!

— Живий!

— Живий!

— Живий!

Ми так і далі перекидалися словами й сміхом, понукуючи радість один одного, аж нам дух перехопило.

— Уффф, не вірю.

— Ну, я, я, я.

— А коли постукали до нас ці харцизяки з ґвинтівками й почали допитуватися, хто працював в Обсерваторії, ну то я подумав: кінець життя крáсного, куля в чоло.

— Вибач, я їм так у поспіху написав. Але ж, мабуть, не брали силою?

— Коли приходить така зграя вояків, то людина вже не чекає відвертих погроз, а сама поспіхом іде їм назустріч. Чи ти не знаєш, як воно сьогодні є? Той — влада, у кого наґан у руці.

— Немає закону.

— Немає справжньої влади. — Він ще раз протер pince-nez. — Тобто, я тепер працюю — де? Маєш якийсь інтерес із державниками?

— Ну, хіба волієш щось інше. Зачекай-но, розповім тобі. Я тут дещо приховав…

Зєйцов, місцевий король революційних грабіжників, тимчасом устиг розшукати мені кілька меблів у стилі бідермаєр, на перший погляд зовсім не ушкоджених: невеликий зґрабний письмовий стіл, стільці з ніжками, підклеєними ґумою, канцелярську шафу, яку ми поставили за стояк із полицями, втиснувши її біля похилої стіни, одне попри одне, а також легкий стіл. Я прив’язав його мотузкою біля вікна праворуч і їв, оглядаючи осяяні сонцем руїни розтопленої промисловости. Зєйцов також зносив мені оберемками папери, що залишилися від крижлізних компаній, у мене були вже ними заповнені полиці й шість ящиків для відбору, просякнутими вологою документами був завалений також мій стіл і стільці.

Я скинув їх на підлогу.

— Пляшечка, будь ласка.

— За чудове воскресіння!

— А щоб знав!

— Сідай!

— Ух. І за, кгк, успіх мого Товариства!

— Мамона тебе тепер вабить, га?

Я підняв склянку до кривої стелі.

— Гроші, дорогий Сашо, існують для того, щоб не мусити заробляти грошей.

Ми сиділи у вікні, націленому в небо.

— В Іркутську за буханець хліба дають родинні коштовності, — зітхнув Павліч.

— Не бійся, ти поруч зі мною ще й від’їсися.

— То до чого б я міг би придатися?

— До того, в чому ти маєш найбільший досвід: до питань життя, яке підноситься з криги. Будеш у мене, подумай лише, директором Відділу Боротьби з Апокаліпсисом. — Я долив собі й йому. — Втілиш проект Ніколая Фйодорова щодо воскресіння людства. Принаймні, почнеш його втілення. Мгм?

Саша міцно вхопився за лутку.

— На милість Божу, що за божевільне підприємство ти тут відкриваєш?!

Я розповів йому.

За наступною пляшкою (козача кукурудзянка, що відгонила смаленим), коли вже він спустив у провалля обидва чоботи й сховав пенсне, що спадало зі спітнілого носа, Саша розчулився і почав уголос шкодувати мене, — що зі мною сталося, яких потворних нещасть я зазнав, чого тілом і душею пережив, що виглядаю, наче на колесі поламаний і з-під коси Смерти витягнутий, і що похмурість суддівська висить наді мною чорною тінню — не повернеться те, що минуло, — молодість, наївність, невинна поквапливість, — бідолаха ти, Вєнєдікте, ой бідолаха!

Проте вистачило, що я розповів йому про зустріч із батьком.

— То ти зійшов тілом на Шляхи Мамутів! — Він майже підстрибнув. — Як там було? Га? Що ти побачив урешті-решт? — Він відригнув і схопився за живіт. — Ну, яке це враження узагалі?

— Іноді мені снилося, що я сходжу на Шляхи, так. — Я відхилився назад і знову переклав ногу на ногу. — Але, але мені здається, що я тільки раз насправді туди зійшов.

— І?

— Жодних «і». Людина не може жити на Шляхах Мамутів.

Він кисло скривився.

Я недоладно помахав.

— Як описати остаточну Істину, лад, досконаліший від якого не може існувати? Скажеш два слова — й уже його руйнуєш, бо друге слово інше, ніж перше, і вот, трапилася зміна, а отже, — відступ від Істини!

… А в світі лютих — не тут, на Землі, де й люті зазнають часткової Відлиги й рухаються, змінюються, об’єднуються і діляться, але в Кризі нижче нуля за Кельвіном — там жодна зміна Істини неможлива. Можливе тільки тривання чистих ідей.

— Себто що?

Я випростав вказівний палець. Саша задивився на нього, насупивши блідо-жовті брови. Мовчання затяглося. Я не ворушився.

Глибоко вдихнув.

— Це, — сказав я.

— Що?

Я знову промовчав. Палець. Нерухомість. Монотонність дзеркальної симетрії.

Мабуть, втямив.

— Лёд, — гикнув він. — Л-л-л-ёд.

Я підняв порожню пляшку до Сонця, відблиск розбовтався на товстому склі, я приставив цей монокль до ока. Можна, можна упитися світлом.

— Холод, Сашо, влізе в тебе, немов опіумна лихоманка. Як казав мені П’єр Шоча — це правда, ніколи не забудеш, не перестанеш тужити. Але я кажу про справжній холод, про отой дотик лютих, яким професор Криспін лікував хворих, а мартинівці в ньому мали досвід Бога. Чому зимовики спеціально виставляють себе на мороз? Га? Адже це боляче, воно болить завжди й усім. Але водночас вабить з такою потужною силою — з кісток, з нутрощів, з-під серця — тваринним інстинктом, прагненням, вписаним у саму природу дійсности, як голод чи тілесне жадання — до Криги. Це найперший тропізм людини, Сашо.

— Мороз?

— Порядок. Досконалий лад. Істина!

Я кинув пляшкою у Сонце. Вона описала коротку дугу й упала вниз, минаючи нижній край Кривої Вежі. Ми не почули дзеленькоту, а лише прокляття переляканих солдатов.

— Як тварини, — простогнав я. — Ми не розуміємо, навіть не усвідомлюємо, але тулимося до неї, вона нас приваблює, безугавно вабить. Крига! Крига! Повсюдно, завжди, в будь-якій формі й під будь-якою назвою, у кожній справі й будь-якій шкалі: у крáсному мистецтві, в архітектурі, в музиці, та й у політиці, в релігії, у правових, духовних і доктринальних формаціях, а також у природничих науках, особливо фізиці й дедуктивних науках, — адже той добрий математик, хто побачить у рівнянні красу