Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

не мав, що робити у відповідь. І тут Сірий, скориставшись тим, що Титанік Мислі вже відійшов, заїхав мені у вухо. Дуже навіть контактно. У мене від несподіванки та від його підступності аж подих перехопило. Та відповісти довгоносику я не встиг, Модест уже розвернувся і, побачивши мою червону пику, повільно проходячи повз нас, незворушно кинув:

— Тупіших учнів я ще не бачив… Відстань між вами повинна бути такою, щоб неможливо було діткнутися руками!

Сірий, почувши це, єхидно оскалився і швиденько відплигнув подалі. Він роздув мордяку, продовжуючи підплигувати — так він намагався подіяти на мене з відстані. Коли Титанік Мислі знову відійшов, я покрутив пальцем біля скроні, красномовно дивлячись на Чаплю. Андрон стиха гигикнув. Сірий почервонів, наче буряк, невпевнено підплигнувши ще декілька разів.

Я озирнувся, всі інші теж надимали мармизи, але ні в кого нічого не виходило.

Походивши поміж нас хвилин десять і насолодившись нашим безсиллям, Модест намалював на обличчі щось по типу посмішки і заявив:

— Як бачите, ви — повні нездари!

Оскільки ніхто йому особливо не заперечував, Титанік Мислі вказав на Андрона і звелів:

— Підійди.

Він поставив Андрона навпроти себе і пояснив:

— Для атаки в стилі «сокира» треба надати передній частині вашої аури форму леза. Задача — розтяти поле супротивника, — Модест долонею розсік повітря біля Андрона, немов перехрещуючи його, — і завдати йому енергетичного удару в сонячне сплетіння.

Він указав жестом на середину грудної клітки Андрона і провадив:

— Зустрічні удари гаситимуться, ковзаючи обабіч леза. А тепер дивіться!

В очах Модеста промайнув хижий блиск, від нього метнулася ледь помітна сіра тінь — і за секунду беззахисний Андрон схопившись за груди завалився на підлогу. Модест байдуже переступив через виючого від болю Андрона і незворушно вів далі:

— Для атаки в стилі «всмоктувач» надайте вашій аурі форму кулі. Своїм полем необхідно ввібрати в себе енергію від ударів супротивника. В результаті супротивник слабшає, а ви набираєте силу.

Я смикнувся, щоб допомогти Андрону підвестися.

— Куди?! — прошипів Модест, і я відчув, як моє горло стиснула невидима удавка, підняла над землею і шварконула об землю поряд з Андроном.

Сірий і декілька хлопців захихотіли

— Ця атака має назву «Спрут», з аури треба простягнути щупальця і стиснути чутливі місця супротивника, — презирливо пояснив Модест.

З тої хвилини я зненавидів Титаніка Мислі остаточно. Моєму відносно спокійному тоскному життю прийшов кінець.

15

Коли в тебе з’являється могутній персональний ворог, ти робишся сильнішим. Я і раніше ненавидів усю цю табірну систему, але тепер моя ненависть набула чітких рис. Вона виплавилася й загартувалася в протистоянні з Модестом і перетворилася на мою єдину зброю. Я черпав у ній силу, і вона давала мені натхнення.

У Модеста була манера на кожному уроці влаштовувати показові розправи над кимсь із учнів. Часто-густо він вибирав мене для демонстрації своїх багатогранних можливостей. Титанік Мислі був абсолютно, патологічно безжальним.

Коли я дивився на його незворушну жовтувату пику, мені здавалося, що я розумію сутність вампіризму. Модесту потрібні були наш страх та безсилля — він ними підживлювався.

— Кожен повинен знати своє місце. Підкорюйте слабкішого і підкорюйтеся сильнішому, — любив повторювати він.

Здавалося, всіх влаштовувала така логіка. Та я не збирався підкорюватися і не мав наміру підгодовувати Модеста своїм безсиллям, виказуючи свою слабкість. Тому я терпів біль до темряви в очах, до нудоти, і згодом, слухаючи свої відчуття, навпомацки віднайшов у собі спосіб ставити захист від більшості його атак.

Я покінчив із пустопорожніми фантазіями і почав себе загартовувати. Завдячуючи Миші, я давно вже розрізняв персонал і вчителів за нашивками, одразу орієнтуючись, хто з них на що здатен. А щоб краще зрозуміти свою здатність до спротиву, я декілька разів навмисно наривався на непокору різним педагогам. Як правило, всі вони істерично натискали на кнопку портативного прибору, що діяв на наш чип. Таких, як Модест чи Зарнік, що мали власні сили, було мало. Я навчився вирізняти біль від чипу і терпіти його. У зрівнянні з примочками Модеста він не був таким уже й страшним.

Ще я просік систему перепусток, що дозволяли переміщатися із корпуса в корпус. Здебільшого вони залежали від інформації на чипах. Звісно, були деякі проколи в системі, наприклад, як той вентиляційний лаз, що його торік знайшов Шуля.

Коли я познайомився поближче з Тарапатою, то збагнув, що він не викрив нас тоді більше через страх за себе, ніж із благородних намірів… Бо саме він відповідав за технічну охорону. Тарапата тоді тихо і швидко залагодив відкритий нами лаз, навісивши там датчик.

Утім, програмер виявився непоганою людиною, принаймні єдиним із персоналу, з ким можна було нормально поговорити. Від нього я багато чого дізнався. Тарапата був говірким і теж нудився від суцільних правил. У нападі відвертості програмер розповів мені, що через комп має змогу відстежувати місцеперебування кожного учня та всіх інших, хто має чип. «А чип тут мають практично всі», — натякнув він мені.

Хоч Тарапата й не радив, та я все ж перевірив особисто, як охороняється периметр ордену. Він охоронявся надійно — сунутися до парканів без увімкнення сирени мені не вдалося.

Промайнув рік. І літо виявилося навіть гіршим, ніж звичайне навчання, бо почалися нескінченні тренування, на яких був тільки один педагог — Модест. Із Шулею ми бачилися ще рідше. В них, як завжди, були заняття за іншою програмою.

Модест демонстрував усе нові й нові прийоми. Захищатися від нього ставало дедалі важче.

В кінці кожного дня я ледве доплітався до ліжка і почувався, наче добре відбитий шмат м’яса. Безконтактний бій