Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

— Крім тебе. Ти підеш зі мною. До Зарніка.

— А чого він? — здивувався Шуля.

— Навіщо? — теж кліпнув очима я.

Тарапата знизав плечима:

— Не знаю. Там знову хтось по твою душу приїхав…

«Ось і зміни не забарилися!» — скрушно подумав я, зітхнув і поплівся за Тарапатою.

В кабінеті Зарніка на мене чекав дивний відвідувач. Черговий гість сидів навпроти Верховного магістра у глибокому кріслі. Він був невеличкий, сухорлявий і з лисим чолом. У нього були вузькі очі, як у китайця чи японця. А може, ще якогось не відомого мені різновиду монголів. На цьому я розумівся не більше, ніж на ієрархії вищих світів.

Гладенький, як коліно, лоб монгола відбивав промені вечірнього сонця, що лилися з великого вікна навпроти, незгірш за дзеркало.

Гість нахилився до Зарніка, і я з подивом відзначив, що волосся на потилиці монгола зібране у пучечок і заплетене у кіску.

І ще — до мене долинули загадкові слова, уривки розмови, але мені й цього вистачило, щоб здригнутися.

— …ризиковано, — вів про щось тихий голос монгола.

— Цей хлопець із Рутенії і є драбина… — відповів йому Зарнік і замовк, бо Тарапата, проштовхнувши мене у двері, бадьоро відрапортував:

— Номер один-сто-тридцять доставлено!

Голови гостя та Зарніка майже синхронно повернулися у мій бік. Я приречено озирнувся на Тарапату, але той поквапливо ретирувався за двері. Вони безшумно зачинилися, залишивши мене у прохолодній залі. Зітхнувши, я почовгав до місця дислокації співрозмовників і зупинився перед ними.

Незнайомець, просканувавши мене блискучими воронячими очима, махнув рукою і проказав:

— Юрі[11]…

Я, не зовсім зрозумівши, до кого він махав, про всяк випадок пробелькотів:

— Ні… Мене звати Арсеній.

Верховний магістр звів одну брову і єхидно вирячився на мене. Під його прискіпливим насмішкуватим поглядом я відчув себе повним дурником. А коли Зарнік через секунду ще й весело захихотів, я був ладен провалитися крізь землю. Найгіршим було те, що я не доганяв, чого я такого бовкнув, щоб отак от із мене потішатися.

Гість тільки потер рукою губи, ховаючи посмішку, і м’яко відказав:

— Потім, потім… будемо знайомитися.

Він іще на декілька секунд затримав на мені погляд і, повернувши голову до Зарніка, проказав:

— Гаразд. Я згоден.

Сині очі Зарніка на це задоволено блиснули, немов коштовні сапфіри, а потім він театрально відвів руку вбік і продекламував:

Мені здалося на мить,

Що сам я на світі

Цим місячним світлом милуюсь!

Та сяйва його без причини

Оминути не можна…[12]

Гість якось сумно подивився на Зарніка і відповів:

Квіти, що квітнуть

Невдовзі зів’януть,

Судилося так із прадавнього часу.

Довговічні лиш паростки лілій…[13]

Я ошелешено дивився на цей їхній поетичний дует. Бабахнуті на всю голову… Віршами розмовляють! А ще наді мною насміхалися…

А мене так і ні про що не запитали. От так от: подивилися — і відпустили.

Мозок мій, як не напружувався, ніяк не міг перетравити таємницю, що знову вигулькнули переді мною… Це породжувало тоскне, як біль у шлунку, відчуття своєї нікчемності та неясні передчуття невідворотності грядущих тривожних подій.

Єдиною приємністю, що сталася в той день, було те, що від нас прибрали Сигізмунду. Не можу сказати, щоб за нею хтось особливо побивався.

Наступного дня нас розбудили ще до схід сонця, і заспана та невдоволена Антоніна вивела наш «елітний» підрозділ на шкільне подвір’я. Була десь четверта година ранку, і небо тільки почало сіріти на сході.

Сонно трюхаючи за Солдафоншею, ми обігнули корпус і рушили до невеликого пагорба, що височів попереду. Місце, куди ми прямували, витиналося уперед пласкою скелею, яка тільки де-не-де поросла щіточками кволої травички. Ця величезна скеля утворювала своєрідний оглядовий майданчик, відгороджений від глибокого урвища тільки парканом, що приліпився трохи нижче.

Перед нами, на найвищому місці всього таборового комплексу, трохи вдалечині стояв мій знайомий монгол, схрестивши руки перед собою, і задумливо дивися на схід. Його темна фігура була немов вирізана з чорного оксамиту і чітко виділялася на тлі попелясто-рожевого неба. Безкрайній краєвид, що розгортався внизу, був заповнений блідим блакитним серпанком. Здавалося, що ми перебуваємо на кормі гігантського корабля, що пливе серед хмар. У цьому була якась магічна краса і велич, така, що всі примовкли і стишили ходу.

Антоніна зупинила нашу групу і посунула до монгола. Гаркнувши привітанням, як мінометним залпом, вона вмить зруйнувала довершену гармонію вранішнього спокою.

Коли Солдафонша нарешті прибралася, новий учитель мовчки оглянув нас і без слів, тільки порухом руки, запросив сісти. І сам сів поряд, схрестивши ноги. Ми, наслідуючи його, теж всілися просто на тверду холодну скелю.

— Захід та світанок зустрічати ніколи не забувайте, зорю — найказковіший час… Година