Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

Землетрусу, звісно, не було, але сірий ранок зустрів нас поривами шквального вітру, а стадіон перетворився в грязьке місиво. Ми синхронно чавкали ногами, намотуючи кола стадіоном. Очі у всіх були заспані, чуби скуйовджені, а обличчя пом’яті.

Тільки у Модеста була незворушна пика та гладенько зачесане волосся. На кіборгів, либонь, непогода не діє. Пробігаючи шосте коло, я помітив, що на стадіон прибули ще учні з другого підрозділу.

Поки ми бігали, вони стояли і мерзли під швальним вітром. Серед гостей я помітив і Шулю.

Нарешті нас зупинили і вишикували напроти прибулих. Я ледь усміхнувся кутиками рота до Шулі, і він підморгнув мені у відповідь.

Модест, за своєю звичкою заклавши руки за спину, пройшовся повз наш стрій. Спочатку він ковзнув поглядом по мені, пішов далі, повернув до гостей і, оглянувши їх, зупинився напроти Шулі. Деякий час він мовчки вивчав його обличчя. В мене неприємно засмоктало під ложечкою. Потім Модест вказав на Шулю і скомандував:

— Вийти зі строю!

Шуля вийшов, Модест узяв його за плече, підвів до нас і поставив посередині. Потім оголосив:

— На цьому занятті я перевірю ваш рівень бойової підготовки. Ви по черзі будете демонструвати на цьому об’єкті свої навички.

Шуля зблід. Я відчув у грудях лунку порожнечу.

— Першим продемонструє свої здібності номер один-сто-тридцять, — провадив Титанік Мислі і хижо посміхнувся.

Я не поворухнувся. Порожнеча в мені розросталася.

— Номер один-сто-тридцять, вийти зі строю! — прокаркав Модест.

Я зробив крок уперед. І перемагаючи нудоту, яка підступила до горла, подивився просто в сталеві очі Модеста. Язик зробився важким та неповоротким, і я насилу вимовив:

— Я цього не робитиму!

— Не робитимеш? Гаразд… — скривив у саркастичній посмішці рот Модест, відчувши мою розгубленість.

Він перевів погляд на Чаплю, що стояв неподалік:

— Тоді ти!

Чапля з готовністю вийшов. Шуля був фізично дужчим, кремезнішим за довгоносика, і якби то був звичайний бій, він би без проблем із ним упорався. Та це був незвичайний бій, і я чудово усвідомлював, що в Шулі зараз немає жодного шансу захиститися від удару. Сірий єхидно глянув на мене і за мить атакував Шулю. Той похитнувся, але встояв на ногах, тільки втер рукою кров, що почала юшитися з носу. Модест із хижим блиском в очах хіба що не облизнувся від задоволення.

Вдруге атакувати Сірий не встиг, бо я зробив йому підсічку, і він звалився у багнюку під дружний регіт «елітного» підрозділу. Я став перед Шулею, затуливши його спиною.

Титанік Мислі на це вишкірився і процідив:

— Стань у стрій і не заважай!

Удар Модеста пройшов крізь мене, неначе я був безтілесним, і відкинув Шулю на два метри, після чого той не встояв і впав.

— Раджу виконувати накази, — прошипів мені ще раз Модест, — якщо хочеш бачити його живим…

За цими словами він знову, оминаючи мене, атакував мого друга. Шуля скрутився у грязюці й завив від болю.

Лють гарячою темною хвилею накотила на мене. Серце застукотіло по ребрах із подвійною швидкістю.

Потім несподівано дах зірвало, і він полетів далеко-далеко. Тіло стало легким. Мені стало цілком по барабану, що буде далі. Я перетворився на суцільну ненависть — пекучу, чорну, стихійну. Це не я керував нею, це вона мене вела назустріч Модесту. Струмені енергії неконтрольовано вихоплювалися з моїх рук вогняною лавою. Я хотів тільки одного — знищити цю мерзоту, спалити його неживе механічне нутро. Модест несподівано позадкував. Я йшов на нього — він відступав. Я випалив його захист і пожбурив вогняною кулею йому в пику. Модест похитнувся, потім випростався й атакував у відповідь. Я ухилився. А він не встигав захищатися — моя швидкість перевищувала його. Від третього удару Модест не втримався на ногах і впав. Боковим зором я помітив, як до нас біжать Жердина з черговим педагогом. Я розвернувся і шварконув вогняним струменем у них. Педагог завалився одразу, а Жердина гарячково витягнув прилад, та не встиг натиснути, бо я вибив його у нього з рук. Через секунду я нейтралізував і Жердину. Ряди учнів змішалися. Шулині однокашники почали «контактно» бити пики «елітному» підрозділу.

Руки й ноги в мене ще трусилися, коли я підбіг до Шулі.

— Вставай! Треба тікати… Я знаю як…

— Нога, — прошепотів він, — не рухається.

— Пусте, хапайся мені за плечі

Я потягнув його крізь юрбу. Назад дороги не було — за атаку на вчителів учнів карали на смерть.

Тарапата, уздрівши нас на порозі, витягнув мармизу.

— А, — він указав головою на брудного Шулю, — що з ним?

— Надворі грязюка, — коротко пояснив я і всадовив Шулю на стілець.

— А-а… — протягнув Тарапата.

— Слухай, нíколи пояснювати… Мені негайно треба, щоб ти відключив наші чипи.

Мармиза у Тарапати ще більш витягнулася:

— В мене роботи після вчорашньої грози по самі яйця. Нíколи мені гратися…

— А хто грається? — я глянув йому в очі.— Я тільки-но напав на Модеста, і часу в нас… хвилин десять, поки він очухається…

— Ти? На Модеста? — очі у програмера зробилися круглі, як його окуляри, і він із повагою протягнув: — Ну ти даєш…

— Ну що, може, скажеш, що боїшся Зарніка і щоб ми забиралися до біса? — зле кинув я.

— Ну… я б міг… тобі допомогти… — завагався Тарапата.

— Міг би?! Давай швидше вирішуй! Часу