Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

Статуї ранніх епох були однотонні, як і в нас; найновіші — природних барв. Це мене не здивувало. Я завжди думав, що ухилятися від дійсності зовсім не є обов’язковим елементом мистецтва, що це навіть шкодить художності, зменшуючи, як це буває з одноманітністю скульптури, багатство засвоєння, і що в таких випадках воно не допомагає, а перешкоджає художній ідеалізації, котра концентрує життя.

В статуях і картинах старих епох, як і в творах нашої античної скульптури, переважали образи величного спокою, образи нескаламученої гармонії, вільної від будь-якого напруження. Середні, перехідні часи, говорять щось інше: тут — поривання, пристрасті, бурхливе змагання, інколи ослаблене до ступеня блукання мрії — еротичної чи релігійної, інколи ж розвинуте до останньої межі напруження неврівноважених сил душі й тіла. За соціалістичної доби характер творчості знову інший: тепер це — гармонійний рух. спокійно-упевнений прояв сили: чин, вільний від хворобливості зусилля; змагання без турботи: жива активність, пройнята свідомістю своєї прекрасної єдності і непереможної розумності!

Коли ідеальна жіноча краса старовинного мистецтва висловлювала безмежну можливість кохання, а ідеальна краса середніх віків і часів Відродження — невгасиму жагу кохання, містичну чи почуттєву, то тут, в ідеальній красі іншого світу, що йде поперед нас, — втілювалося саме кохання, в його спокійній і гордій самосвідомості, сама любов — яскрава, світла, всепереможна…

Характерною рисою найновіших художніх витворів, як, між іншим, і найдавніших, була надзвичайна простота і єдність мотиву. Змальовуються дуже складні людські істоти з багатим і владнаним життєвим змістом і для того беруться такі моменти їхнього життя, коли все воно скупчується в одному якомусь почутті, змаганні…

Улюблені теми останніх марсіанських художників — це екстаз творчої думки, екстаз кохання, екстаз утіхи з природи, спокій добровільної смерті; все це сюжети, що глибоко окреслюють суть великого племені, котре і жити тямить повно й напружено, і вмирати — свідомо та з почуттям гідності.

Відділ малярства й скульптури творив одну половину музею, другу ж цілковито присвячено було архітектурі. Під архітектурою марсіани розуміють не лише естетику будинків і великих інженерних будівель, але й естетику меблів, знаряддя, машин, взагалі — естетику всього матеріально-корисного. Яку велику роль відіграє в їхньому житті це мистецтво, про це можна було судити, зауваживши особливу повноту і дбайливість, з котрою було складено цю колекцію. Від первісних печерних жител з їхнім примітивно прикрашеним начинням, до розкішних громадських будинків зі скла й алюмінію з їхнім виконаним найкращими художниками умеблюванням, до велетенських заводів з їхніми грізно прекрасними машинами, до могутніх каналів з їхніми гранітними берегами й мережчатими мостами, — тут було представлено всі типові форми в картинах, планах, моделях і, особливо, — стереограмах для великих стереоскопів, у котрих найменша дрібниця поставала з повною ілюзією тотожності. Окремий відділ творила естетика садів, ланів і парків; і хоч яка незвична була мені природа планети, проте й я досить часто схоплював красу тих сполучень барв і форм, котрі утворював з елементів цієї природи колективний геній племені з великими очима.

У витворах попередніх епох дуже часто, як і в нас, краса досягалася за рахунок зручності, мистецтво творило насильство над безпосереднім призначенням речей. Нічого подібного око моє не помічало у витворах останньої доби — ні в її меблях, ні в знаряддях, ні в будівлях. Я запитав у Енно, чи дозволяє їхня сучасна архітектура ухилятися від практичної досконалості предметів задля їхньої краси.

— Ніколи, — відповів Енно. — Це була б фальшива краса, — викрути, а не мистецтво.

За передсоціалістичних часів марсіани ставили своїм великим людям пам’ятники; тепер же вони ставлять ці пам’ятники лише великим подіям, от як перша спроба дістатися до Землі, що завершилася загибеллю дослідників, як знищення смертельної прилипливої хвороби, як відкриття розкладу й синтезу всіх хімічних елементів. Низку пам’ятників представлено було в стереограмах того відділу, до містилися надгробки й храми (у марсіан були колись і релігії). Одним з останніх пам’ятників великим людям був пам’ятник тому інженерові, про котрого розповідав мені Менні. Художник зумів дуже добре показати силу душі людини, що переможно керувала армією праці в боротьбі з природою і погордливо відхилила боягузливий суд моралі над своїми вчинками. Коли я несамохіть задумливо спинився перед панорамою пам’ятника, Енно стиха проказав вірша, що змальовував суть душевної трагедії героя.

— Чий це вірш? — спитав я.

— Мій, — відповів Енно. — Я написав його для Менні.

Я не міг повно оцінити внутрішню красу вірша на чужій ще для мене мові, але ж я добре бачив, що думка його не плутана, ритм дуже доладний, рима голосна й багата. Це дало новий напрямок моїм думкам.

— Значить, ваша поезія ще й досі кохається у ритмі й римі?

— Звичайно, — трохи здивовано відповів Енно. — Хіба вам видається, що це не гарно?

— Ні, зовсім не те, — пояснив я. — Бачите, у нас панує думка, що цю форму породив смак гнобительських класів нашого суспільства, — як вираження їхньої вередливості і прихильності до умовностей, що сплутують волю художньої мови. А звідси роблять висновок, що поезія майбутнього, поезія доби соціалізму мусить скасувати й забути ці тісні для творчості форми.

— Це зовсім не так, — гаряче заперечив Енно. — Правильно-ритмічне подобається нам зовсім не через нашу прихильність до умовного, а тому, що воно глибоко гармонує з ритмікою ходи процесів нашого життя й свідомості. А рима, що завершує низку різноманітності однаковим кінцевим акордом, хіба ж вона не глибоко пасує до життєвого зв’язку людей, котрий їхню внутрішню різноманітність вінчає єдністю втіхи в коханні, єдністю розумної мети у праці, єдністю настрою в мистецтві? Художньої форми без ритму взагалі бути не може. Де нема ритму звуків, там мусить бути ще навіть строгіший ритм образів, ритм ідей… А що рима, справді, походження феодального, то це ж можна сказати і про багато інших корисних і гарних речей.

— Але ж рима й справді тіснить і утруднює висловлювання поетичної ідеї?

— Ну, то й що ж з того? Адже ж це утиснення випливає з тієї мети, котру художник ставить перед собою вільно. Але воно