Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов
Ми вийшли в сад відпочити від безлічі вражень. Був уже вечір, тихий і лагідний весняний вечір. Квітки почали вже згортати своє листя й цвіт на ніч: це загальна особливість усіх рослин Марса, породжена його холодними ночами. Я відновив почату розмову.
— Скажіть, якого сорту белетристика у вас тепер переважає?
— Драма, особливо ж — трагедія, а крім того — поезія картин природи. — відповів Енно.
— В чому ж полягає зміст вашої трагедії? Де матеріал для неї у вашому щасливому, мирному житті?
— Щасливому? Мирному? Звідки ви це взяли? У нас панує мир між людьми, це правда, але немає миру з природою, та й не може його бути. А це ж такий ворог, що з самої його поразки народжується нова загроза. За останній період нашої історії ми в кількадесят разів збільшили експлуатацію нашої планети, паша чисельність росте, та ще швидше ростуть наші потреби. Небезпека виснаження сил і засобів природи вже не один раз повставала перед нами або в тій. або в інший галузі праці. До останнього часу нам щастило перемагати її, не звертаючись до огидного нам зменшення життя в нас самих і в нащадках, а от тепер стан боротьби набуває особливо грізного характеру.
— Я ніяк не думав, щоб вашій могутності в техніці й науці загрожували такі небезпеки. Ви кажете, що це вже вам траплялося у вашій історії?
— Ще сімдесят років тому, коли вичерпалося кам’яне вугілля, а перейти на водяну й електричну енергію ми ще до ладу не встигли, — нам, щоб виконати велетенську перебудову машин, довелося винищити безліч дорогого нам лісу нашої планети, що на десятки років зіпсувало їй красу і клімат. Після того, коли ми вже упоралися з цією кризою, років з двадцять тому знову виявилось, що виснажуються залізні руди. Почалося прискорене вивчення твердих сплавів алюмінію, і безліч своїх технічних сил ми кинули на електричне видобування алюмінію з ґрунту. А тепер статистики вирахували, що через тридцять років нам загрожує недостача їжі, якщо до того часу не буде винайдено синтезу білків з елементів.
— А інші планети? — заперечив я. — Хіба ж ви не зможете брати поповнення вам потрібного звідти?
— Звідки? Венера, як бачите, ще в руки не дається. Земля? У неї є своє людство, та і взагалі кажучи, ще й досі не ясно, в якій мірі пощастило б нам використати її сили. На їзду туди потрібно щоразу витрачати чималу кількість енергії, запаси ж потрібної для цього радійної матерії, — зі слів Менні, що нещодавно розповідав мені про свої останні н цій справі досліди, — на нашій планеті дуже невеличкі. Ні, труднощі скрізь чималі, і що тісніше наше людство стулює свої лави для боротьби проти природи, то щільніше єднаються й первістки для помсти за своє уярмлення.
— Але ж завжди можливо, наприклад, зменшити розмноження, щоб полагодити справу.
— Зменшити розмноження? Так це ж і є перемога первістків. Це значить — відмовитись від безмежного росту життя, спинити його на одному з найближчих ступенів. Ми перемагаємо, поки нападаємо. Коли ж ми відмовимося від зростання нашої армії, то це означатиме, що первістки обложили нас з усіх боків. Тоді почне слабнути віра в нашу колективну силу, в наше велике спільне життя. А вкупі з цією вірою гинутиме і сенс життя кожного з нас, бо ж у кожному з нас, дрібненьких кліточок великого організму, — живе цілість і кожна людини живе тією цілістю. Ні, зменшити розмноження — це останнє, на що б ми могли зважитися: коли ж це трапиться, то воно проти нашої волі стане початком кінця.
— Ну гаразд, я розумію, що трагедія цілого завжди висне над вами, принаймні як погрозлива можливість. Але ж поки перемога лишається за людством, окрему особу добре захищає від цієї трагедії колектив; навіть коли наближається безпосередня небезпека, то велетенські зусилля й терпіння від напруженої боротьби так рівно діляться між безліччю осіб, що не можуть занадто глибоко порушити їхнє спокійне щастя. Для такого ж щастя у вас, здається, є все, що лише потрібно.
— Спокійне щастя! Та хіба ж може людина не почувати потужно й глибоко всіх заворушень життя цілого, в котрому її початок і кінець? І хіба ж не виникає глибоких суперечностей життя з самої лише обмеженості окремої істоти, порівнюючи її до цілого, з самого безсилля її цілковито злитися з тим цілим, цілковито розчинити в ньому свою свідомість, як і охопити його тією своєю свідомістю? Ви не розумієте цих суперечностей? Це тому, що в вашому світі їх заступають інші, ближчі й болючіші. Боротьба класів, груп, осіб заступає вам ідею цілого, а з нею і те щастя та страждання, що вона за собою тягне. Я бачив ваш світ; я не міг би витерпіти й десятої долі того безумства, серед котрого живуть ваші брати. Але саме тому я й не зважився б вирішувати, хто з нас ближчий до спокійного щастя: що ладніше й гармонійніше життя, то болючіші неминучі в ньому дисонанси.
— Але скажіть, Енно, хіба, наприклад, ви не щаслива людина? Молодість, наука, поезія та, мабуть, і кохання… Чого такого тяжкого могли ви зазнати, щоб так гаряче говорити про трагедію життя?
— Знаменитий приклад, — засміявся Енно і якось дивно пролунав його сміх. — А чи знаєте ви, що веселий Енно вже раз вирішив був померти? І коли б Менні всього на день спізнився був прислати йому сім слів: «Чи не хочете ви їхати на Землю?», котрі сплутали йому всі його обчислення, то ви б свого веселого супутника не мали. Зараз он я вам не зумів пояснити всього цього. Але ви
