Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов
Після лекції почалися запитання й заперечення з боку слухачів. Запитання були різноманітні, як і самі слухачі; вони стосувалися подробиць у картинах природи і способів боротьби з нею. Було й таке запитання: через скільки часу на Венері мусили б виникнути з її власної природи люди і як мало б виглядати їхнє тіло?
Заперечення, здебільшого наївні, а інколи й дуже дотепні, змагалися головним чином проти того висновку Енно, що за сучасної доби Венера — планета для людей дуже незручна і що навряд чи пощастить скоро використати в хоча б трохи значній мірі її великі багатства. Молоді оптимісти енергійно повставали проти цієї заяви, хоч вона й висловлювала погляд більшості дослідників. Енно доводив, що пекуче сонце й вогке повітря з безліччю бактерій утворюють для людей небезпеку багатьох хвороб, чого й зазнали на собі всі мандрівники на Венеру, що урагани й грози утруднюють роботу і загрожують життю людей, що… і багато ще дечого. Діти вважали, що дивно відступати перед такими перешкодами, коли можна опанувати таку прекрасну планету. Для боротьби проти бактерій і хвороб треба якомога швидше вирядити туди тисячу лікарів, для боротьби проти ураганів і гроз — сотні тисяч будівельників, котрі поставлять скрізь, де треба, високі стіни й громовідводи. «Хай дев’ять десятих загине, — палко говорив один хлопчик років дванадцяти, — тут є за що умирати, аби лише здобути перемогу!» І запал його очей недвозначно свідчив, що й він сам, звичайно, не покинув би справи навіть перед упевненням, що він опиниться в числі тих дев’яти десятих.
Енно лагідно й спокійно руйнував карткові будівлі своїх опонентів, але видно було, що в глибині душі він співчуває їм, і що в його палкій юнацькій фантазії приховуються такі ж розважливі плани, більш обмірковані, звісно, але, напевно, не менш самовіддані. Сам він іще не був на Венері, але яскраво було видно, що її краса і її небезпеки потужно ваблять його до себе.
По закінченні розмов Енно поїхав зі мною до Нетті. Він вирішив ще на день лишитися в цьому місті і запропонував мені піти разом зі мною до музею мистецтва. Нетті не міг взяти участь у відвіданні музею, бо його викликали в інше місце на велику нараду лікарів.
IV. МУЗЕЙ МИСТЕЦТВА— От уже ніяк не гадав, щоб у вас були окремі музеї художніх творів, — зауважив я Енно, йдучи з ним до музею. — Я гадав, що культурні й картинні галереї. — то особливість якраз капіталізму з його чванькуватим розкошуванням на людях та змаганням накопичувати багатства. В соціалістичному ж суспільстві, міркував собі я, мистецтво плине скрізь поруч із життям, оздоблюючи його.
— Ви й не помилялись, — відповів Енно. — Більша частина творів мистецтва у нас завжди йде для громадських будівель, де ми обмірковуємо наші спільні справи, де ми учимось і досліджуємо, де відпочиваємо… Значно менше прикрашаємо ми свої фабрики й заводи: естетика потужних машин і їхнього упевненого руху до вподоби нам уже й сама одна: дуже мало є таких творів мистецтва, що цілковито гармонували б їй, не ослаблюючи і не розвіваючи вражень від неї. Найменше ж прикрашаємо ми свої житла, де, здебільшого, перебуваємо дуже мало. Що ж до наших музеїв мистецтва, то це науково-естетичні інституції, це школи, де люди вчаться тому, як розвиваються мистецтва, чи, вірніше, як розвивається людство у своїй художній діяльності.
Музей містився на невеличкому острівці озера, котрий вузеньким мостом сполучався з берегом. Сама будівля, що довгим чотирикутником оточувала сад з високими водограями і безліччю синіх, білих, чорних та зелених квіток, була смаковито прикрашена зокола і повна світла всередині.
Тут справді не було такого безглуздою накопичування статуй і картин, як це буває по великих музеях Землі. Переді мною в кількох сотнях творів пропливла нитка розвитку пластичних мистецтв, від дикунських спроб передісторичної доби до ідеальної технічної досконалості витворів останнього віку. І з початку до кінця скрізь видно було вплив тої живої внутрішньої цілісності, котру люди зовуть «генієм». Очевидно, це були найкращі витвори всіх часів.
Щоб до пуття розуміти красу іншого світу, треба глибоко знати його життя, а щоб дати й іншим відчути цю красу, — треба бути самому з нею органічно сполученим… Ось чому безсилий я докладно описати все, що я там бачив; я можу дати лише деякі натяки, лише повихоплювані з цілого окремі вказівки на те, що мене там найдужче вразило.
Ґрунтовним мотивом марсіанської, як і нашої скульптури, є прекрасне людське тіло. Фізично марсіани різняться від людей не дуже: коли не звертати уваги на їхні великі очі, а через те, почасти, і на певну відмінність черепа, то їхні особливості вільно могли б стати поруч з особливостями окремих земних рас. Я не вмію докладно пояснити їх — я не так гарно знаю анатомію; але моє око швидко звикло то них, засвоївши їх не як огидність, а як оригінальність.
Я помітив, що тіла чоловіків і жінок схожі між собою в більшій мірі, ніж у більшості племен Землі: порівняно широкі плечі жінок, не так міцно розвинена мускулатура чоловіків та їхній ширший таз ослаблюють різницю. Це, між іншим, стосується останньої доби, — доби вільного людського розвитку; ще у статуях часів капіталізму статеві відмінності виявляються яскравіше. Очевидно, хатнє рабство жінки і гарячкова боротьба за життя у чоловіка впливають на їхнє тіло не однаково.
Ані на хвилину не міг я позбутися то яскравої, то невиразної свідомості, що переді мною — образи чужого світу; вона надавала всім моїм враженням якогось дивного забарвлення, наче б це були напівпривиди. І навіть розкішне жіноче тіло цих статуй і картин викликало в мене незрозуміле почуття, наче б зовсім не подібне до відомого мені любовно-естетичного потягу; воно радше нагадувало мені ті невиразні
