Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

— А споживання продуктів не обмежене нічим?

— Цілковито нічим: кожен бере те, що йому потрібно і стільки, скільки захоче.

— І від нього не вимагають чогось подібного до грошей, якихось свідчень про кількість виконаної праці, чи зобов’язань її виконати, чи взагалі чогось на цей взірець?

— Рішуче нічого такого. У вільній праці у нас ніколи не буває недостачі; праця — природна потреба соціально розвиненої людини і будь-яке замасковане або й одверте приневолювання до праці цілком нам зайве.

— Але раз споживання у вас нічим не обмежене, то чи ж не можливі в ньому гострі хитання, котрі можуть перекинути догори всі статистичні розрахунки?

— Звичайно, ні. Окрема людина може й стане їсти ту чи іншу страву у двічі чи тричі більше, ніж усі, може схоче змінити десять одежин за десять днів, але ж суспільство в три тисячі мільйонів душ так чинити не може. Коли маємо справу з такими великими числами, то відхилення в той чи інший бік урівноважуються і середні величини змінюються дуже поволі, в суворій безперервності.

— Отже, ваша статистика працює майже автоматично — безпосередні підрахунки тай годі?

— Е, ні. Труднощі тут величезні. Інститут обчислень повинен пильно стежити і за новими винаходами, і за зміною природних умов промисловості, та добре на них уважати. Чи заводиться нова машина, — вона одразу ж вимагає переливання праці, як у тій галузі, де ту машину застосовують, так і в машинній продукції, інколи ж і в продукції матеріалів для обох цих галузей. Чи виходить руда, або ж знаходять нові мінеральні багатства, — знову потрібно регулювати працю в цілій низці спеціальностей — в гірничій справі, в продукції залізничних колій і т. д. Все це треба розрахувати з самого початку, коли хоч і не зовсім точно, то аби з практичним наближенням; це ж дуже складна річ, поки не одержано наслідків безпосереднього досвіду.

— Раз це така складна річ, — зауважив я, — то вам обов’язково треба мати певну зайвину праці в запасі.

— Безперечно, — на ньому ж найбільше наша система й стоїть. Років за двісті до нас, коли колективної праці лише ледве-ледве вистачало для задоволення всіх потреб суспільства, тоді потрібна була велика обережність у обчисленнях і поділ праці не міг навіть відбуватися цілком вільно: існував обов’язковий робочий день і в його межах доводилося не завжди і не в повній мірі уважати на прихильність товаришів до тої чи іншої спеціальності. Але ж кожен винахід, створюючи для статистики тимчасові труднощі, полегшував розв’язання найпершої ваги завдання, — перейти до необмеженої свободи праці. Спочатку робочий день скорочувався, а згодом, коли в усіх галузях праці знайшлася зайвина, всяку обов’язковість було скасовано. Зауважте собі мізерність усіх чисел недостачі праці по продукціях: тисячі, десятки, сотні тисяч робочих годин, не більше, і все це — на мільйони і десятки мільйонів годин праці, котрі вже витрачаються в тих галузях.

— Але недостача праці все ж буває, — заперечив я. — Та її, мабуть, покриває потім зайвина, так чи ні?

— Та й не одна зайвина. На ділі й сам підрахунок ведеться так, що до справді потрібного числа додається ще якась кількість. В найбільшої для суспільства ваги галузях — у виробництві харчів, одежі, будівель, машин, — цей додаток досягає 5 відсотків, в менш важливих — 1–2 відсотки. Таким чином, числа недостачі в цих таблицях відображають, загалом беручи, лише відносну, а не абсолютну недостачу. Коли б позначених тут десятків і сотень годин і не було поповнено, то суспільство ще б не відчуло собі з того жодної шкоди.

— А скільки часу працюють щодня на цьому, наприклад, заводі?

— Здебільшого 2,5, 2 і 1,5 години, — відповів технік, — але буває і більше, і менше. От, наприклад, товариш, що завідує великим молотом, до такої міри захоплюється своєю роботою, що за всі 6 годин щоденної праці заводу не дозволяє себе заступити нікому.

Я переклав собі в голові ці числа з марсіанського числення на земне. Доба там трошки довша, ніж у нас, і поділяється на 10 годин. Отже вийшло, що звичайна праця людини тягнеться 4, 5 і 6 годин; робота заводу — 15 годин, себто така, як у нас на Землі по найтяжче експлуатованих підприємствах.

— А хіба товаришеві біля молота не шкодить так багато працювати? — спитався я.

— Поки що не шкодить, — відповів Нитті. — Якихось там півроку він іще може дозволяти собі таку розкіш, зі свого боку я, звичайно, попередив його про небезпеки, котрими загрожує йому його захоплення. Найперша з них — це можливість раптового психічного пориву, що з непереможною силою потягне його під молот. Торік такий випадок трапився тут-таки з іншим механіком, таким самим шукачем гострих відчуттів. Тільки щастя допомогло спинити завчасу молот і врятувати людину, що й не думала про самовбивство. Жага гострих відчуттів ще не є хворобою, але ж вона легко набуває шкідливих форм, щойно лише нервова система хоч трохи похитнеться від перевтоми, душевної боротьби, чи якоїсь випадкової хвороби. Певна річ, я не спускаю з очей тих товаришів, що надуживають своїх сил на якійсь одноманітній роботі.

— А чи ж не повинен би був цей товариш скоротити свою роботу, раз у машинній продукції є зайвина праці?

— Звісно, ні! — засміявся Менні. — З якої речі саме він мусить відновлювати рівновагу за свій рахунок? Статистика нікого й ні до чого не приневолює. Кожен бере її собі на увагу, але не може керуватися нею одною. Коли б ви схотіли негайно поступити на цей завод, вам, напевне, знайшли б роботу, а в центральній статистиці число зайвини збільшилося б на 1–2 години, та й годі. Вплив статистики позначається на масових перекочуваннях праці, окрема ж особа — цілком вільна.

За розмовою ми встигли відпочити і всі, окрім Менні, пішли оглядати завод далі. Менні ж поїхав додому — його було покликано до лабораторії.

Увечері я ухвалив лишитися у Нетті: він обіцяв на другий день повести мене в «Дім дітей», де в числі виховательок була й його