Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

Я не зважився розпитувати далі. Ми встали й повернулися до музею. Але я вже більше не міг систематично розглядати колекції. Увагу мою було розсіяно, думки розпливались. Я спинився у відділі скульптури перед одною з останніх статуй, що представляла прекрасного хлопчика. Риси його обличчя нагадували Нетті; дуже вразило мене те мистецтво, з яким художник зумів у недорозвинене тіло, в незакінчені риси й тривожні з допитливим поглядом очі дитини, втілити народження геніальності. Я довго й нерухомо стояв перед статуєю і все на світі зникло з моєї свідомості. Тут голос Енно змусив мене очуняти.

— Це ви, — сказав він, вказуючи на хлопчика. — Це ваш світ. Це буде чудовий світ. Він ще дитина, але погляньте, які невиразні мрії, які тривожні образи хвилюють його свідомість… Він ще дрімає, але він прокинеться, я відчуваю це, я глибоко вірю в це!

До радісного почуття, що викликали в мені ці слова, домішувався у мене якийсь чудний жаль:

«Чому не Нетті сказав це!»

Я повернувся додому дуже втомлений, а після двох безсонних ночей і цілого дня повної нездатності до праці вирішив знову поїхати до Нетті, бо не хотілось звертатися до невідомого мені лікаря нашого хімічного містечка. Нетті з ранку працював у лікарні: там я й знайшов його за оглядом хворих.

Щойно Нетті побачив мене у вітальні, він одразу ж наблизився до мене, уважно придивився до мого обличчя, взяв за руку й повів до віддаленої невеличкої кімнатки, де під лагідним блакитним світлом плавали в повітрі якісь приємні, невідомі мені пахощі і панувала повна тиша. Там він спокійно всадовив мене до глибокого крісла і сказав:

— Ні про що не думайте, ні про що не турбуйтесь. На сьогодні я все це беру собі. Відпочиньте, а потім я подивлюся.

Він пішов, а я ні про що не думав, ні про що не турбувався, бо він узяв на себе всі мої думки й турботи. Мене опанувало почуття приємного вдоволення і через кілька хвилин я заснув. Коли ж я очуняв, Нетті знов стояв переді мною і з посмішкою дивився на мене.

— Краще? — спитався він.

— Я цілком одужав, а ви геніальний лікар, — відповів я. — Ідіть до своїх хворих і не турбуйтесь про мене.

— Сьогодні я вже своє зробив. Коли хочете, я покажу вам нашу лікарню.

Мене це дуже зацікавило і ми рушили в обхід по всій просторій і гарній будівлі.

Серед хворих переважали хірургічні й нервові. Хірургічні були, здебільшого, жертвами нещасних випадків з машинами.

— Невже ж у вас на заводах і фабриках не вистачає забезпечень? — спитав я.

— Абсолютних забезпечень від нещасних випадків майже нема. Цих же хворих зібрано з району із населенням понад двох мільйонів чоловік; на такий район кілька десятків пошкоджених — число невелике. Здебільшого це все новаки, що ще не оговталися з тими машинами, біля яких працюють: у нас же всі так люблять переходити з одного виробництва в інше. Найчастіше жертвами своєї неуважливості стають спеціалісти вчені й художники; вони часто задумуються, глибоко захоплені якимсь несподіваним спостереженням.

— А нервові? Ці, мабуть, хворіють найперше від перевтоми?

— Так, їх чимало. Але ж не менше й таких, що занедужали від хвилювань і криз статевого життя, а також інших зворушень, наприклад, смерті близьких людей.

— А є тут душевнохворі з затемненою чи сплутаною свідомістю?

— Ні, тут таких немає; для них у нас є окремі лікарні. Там потрібні особливі прилади для тих випадків, коли хворий може завдати шкоди собі, чи комусь іншому.

— В таких випадках і у вас застосовують насильство над хворими?

— В тій мірі, як це дійсно потрібно, — звичайно.

— Оце вже вдруге зустрічаюсь я з насильством у вищому світі. Перший раз це було в домі дітей. Скажіть, вам, значить, не пощастило цілковито усунути ці елементи з вашого життя; ви мусите терпіти їх свідомо?

— Так, як терпимо хворобу й смерть, або ж, наприклад, гіркі ліки. Яка ж розумна істота відмовиться від насильства, ну, скажімо, для самооборони?

— Знаєте, для мене це значно зменшує безодню між нашими світами.

— Але ж перша різниця між ними полягає зовсім не в тому, що у вас насильства й приневолення багато, а у нас — мало. Вона полягає в тому, що у вас і те й інше прибирається в шати закону, в норми права й моралі, котрі панують над людьми і повсякчас тяжіють над ними. У нас же насильство існує або як прояв хвороби, або як розумний вчинок розумної істоти. І в обох цих випадках ні з нього, ні для нього не утворюється ніяких громадських законів і норм, ніяких особових чи неособових приписів.

— Але ж маєте ви вказівки, у згоді з якими ви обмежуєте волю ваших душевнохворих чи ваших дітей?

— Так, цілком наукові правила догляду за хворими, як і педагогіка. Але, певна річ, і в цих технічних правилах зовсім не враховано всіх випадків потреби насильства, як і способів його вжитку чи міри його. — все це залежить від усієї суми дійсних умов.

— Коли так, то тут можливе справжнє свавілля з боку вихователів чи тих, хто доглядає хворих.

— Що є, по-вашому, — «свавілля»? Коли це непотрібне, зайве насильство, то воно можливе лише з боку хворої людини, котру саму потрібно лікувати. Розумна й свідома людина ніколи не здатна до цього.

Ми проминули кімнати хворих, операційні, кімнати ліків, помешкання доглядачів за хворими, зійшли на другий поверх і дісталися до