💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фантастика » Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Читаємо онлайн Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Що?

— Тримайте. Я покручу. Трохи незручно, але…

Я пообертав тьмідинометр, поки не розкрутилося невелике динамо усередині.

Інженер Іртейм насупив кошлаті брови.

— Це не…

— Ні, він тільки вимірює різницю потенціалів. — Я прочитав показники на шкалі. — П’ятдесят шість тенебрів, мгм. — Відтак я сам ухопився за кінець хитуна, покрутив знову. — Тридцять один.

— Це не наша мірна одиниця.

— Ні, це Ніколи Тесли. — Я почухав куксу на місці втрачених пальців. — Кхм. Щось мені здається, що так ми не визначимо базової кривої. Извините.

Я попросив покрутити двох матрон, наступних у черзі. Вони раніше з цікавістю за нами спостерігали.

Тьмідинометр показав однаково: 301 тенебр.

— Рівні вже майже усталилися. Півтора року, цього вистачило.

— Клята Відлига… — пробурмотів у бороду інженер.

Я підвівся.

— Відлига нічого не змінює, пане Генрику. Технологія — це технологія. Людина потребує Криги, людина робить Кригу. Ходімо.

— А куди?

Я показав ціпком на Криву Вежу, із повибиваних вікон якої майоріли зелено-білі прапори.

— Зараз я квартирую у державників. Гість Першого Прем’єра. Чий то був осідок, французьких компаній? Не вірю, що ми не знайдемо матеріалу на невеликий тунґетитовий флюменатор для вас. Ну! Вище голову!

— А це справді безпечно?

— Ви ж постараєтеся не пхатися тій банді на очі, так?

Державники, які охороняли сходи, впустили нас, не зморгнувши оком, а на тих угорі я мусив накричати й пострашити їх прізвищем Поченґла. Іртейма я залишив у своєму покої, заборонивши йому поки що виходити. Я упіймав першого китайца, який мені трапився під руку, й послав його за гарячою водою і свіжою стравою: звичайно ж, він удавав, наче нічого не розуміє — як усі вони після Відлиги, — то довелося показати мовою жестів.

Далі я пішов понишпорити Вежею на власну руку, зазираючи по черзі до переважно безлюдних приміщень, і в такий спосіб за три поверхи нижче потрапив до редакції «Новой Сибирской Газеты». Де пан Єж Вулька-Вулькевич сáме готував до друку нове число. Згорбившись над друкарською машинкою, що клекотіла в нього під пальцями, він димів чорним тютюном і наспівував під носом жваву пісеньку. Над письмовим столом з похилої стіни звисало оправлене в рамку фото Порфірія Поченґла у військовій шинелі, з ґвинтівкою під пахвою, у снігу.

Я упізнав редактора завдяки борсучому профілю з сивими вусиками. Я спостерігав за ним від дверей кілька хвилин, поки не увійшов хтось бічними дверима й запитав, чого мені треба; редактор Вулькевич озирнувся через плече, пирхнув димом і повернувся до писання. Я мовчки вийшов.

Пополудні, коли інженер Іртейм майстрував у кутку над валізою з брухтом, якого я йому назбирав, а я сидів у вікні, жуючи махорку й відганяючи нестерпну мошку, в двері постукав Зєйцов.

— Він каже, що ви знайомі… — почав він, встромивши усередину голову.

Але його одразу ж відштовхнув і влетів усередину сам редактор Вулькевич. Із широко розпростертими худими руками, випромінюючи палку сердечність, він біг на привітання угору по підлозі, мало не спіткнувшись на розтягнутому Іртеймом дроті.

— Ну, звичайно! Пане Бенедикте! Як я вас одразу не упізнав! Тільки зараз! Тільки-но я почув! Уфф! Яка несподіванка! Радісна! Радісна! — І ну ж бо мене обіймати.

Я спокійно його відштовхнув.

— А чи я їм не казав! — продовжив він, зовсім не збентежившись. — Вони не хотіли вірити, а я казав, урятується пан Бенедикт з цієї скрути, не впіймали батька, то не впіймають і сина. Тільки пан Веліцький був подібним оптимістом, що…

— Що з Веліцькими?

— А-а, не знаю, я не бував у Іркутську від початку Відлиги. Я забрався разом із нашим вождем. — Він підморгнув мені й вказав пальцем на стелю. — Великий поляк, великий сибіряк. Пане Єж, каже він мені, марні усі наші тріумфи, якщо ніхто взагалі не дізнається, що така ото нова держава існує у Сибіру. Чого ми потребуємо? Ми потребуємо газети, популярної газети, яка б у великому накладі потрапляла до людей. Ну, то як? І я за це узявся! Пане Порфірію, — тут пан Єж постукав себе старечим кулаком у старечі груди, — на редактора Вульку-Вулькевича можете покластися!

— Отож, уже не Пілсудський.

— Про Пілсудського також буде, не бійтеся. Але це число…

— Це тижневик? Щоденник?

— А ви взагалі читали? O! Зачекайте! — Й він кинувся униз до дверей.

Я сплюнув у вікно, запитально подивився на Зєйцовa. Росіянин знизав плечима. Я стер мошку з обличчя, почавив комах на долоні. Зєйцов відкоркував пляшку самогону. Я заперечливо похитав головою.

Повернувся Вулькевич і вручив мені непом’ятий примірник «Газеты».

— Уся російською, — буркнув я.

— Для сибіряків! Мусить бути російською, більшість тут знають лише російську. Значит, більшість не знають, але, розумієте, з-поміж письменних… — Він присів, засапавшись, на підвіконні поруч.

Я погортав газету. Перші чотири шпальти були заповнені різними піднесеними областническими деклараціями й політичними закликами, далі йшли новини зі світу, переважно повідомлення з фронтів воєн Сходу й Заходу, не докладніші, ніж плітки, повторювані Зєйцовим, хіба що вони майстерно імітували чиновничью мову; далі вже повний вінеґрет: рільничі поради для «нових поселенців весни», рецепти з «Сибірського гастрономічного альманаху» (чорна юшка на оленячій крови, суп із цибулин саранки, салати з бур’янів, каша з глодом), китайський гороскоп, карикатура на Ніколая II, розгубленого на перехресті Європи, з галіфе, опущеними до кісточок, невиразне фото із зображенням (якщо вірити підписові) Владивостоцької Бійні, два вірші про природу Сибіру й три прозові уривки, в тому числі фраґмент біографії Вацлава Сєрошевського пера Теодора Левери.

— Що це з ним трапилося? Та ж Левера й Сєрошевський запекло конкурують.

— Та це колись, пане Бенедикте, це до Відлиги.

Отож, Вацлав Сєрошевський, який був присяжним пілсудчиком, як тільки Юзеф Пілсудський забрав своїх японців над Віслу, щоби боротися за розморожену Польщу, покинув перо задля ґвинтівки та вступив у Леґіони. А відтак поліг у першій же сутичці на узліссі, поцілений якимось фатальним рикошетом, залишивши дружину-бурятку й дітей без чоловіка-батька. Завдяки цьому Левера позбувся свого заклятого ворога й примари-переслідувача в сибірській літературі.

І що ж він далі вчинив? Він заходився писати агіографію Вацлава Сєрошевського!

— Мабуть, вони не були аж такими ворогами, — підсумував цю історію пан Єж.

— Сєрошевський певно навіть не зауважував Левери, — буркнув я, — проте Левера потерпав від справжньої одержимости Вацлавом Сєрошевським. — Я прочитав кілька пунктів

Відгуки про книгу Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: