Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов
— Що ж, доведеться вмонтувати йому штучне серце. Поки поратимуся з ногами, замовте серце. Параметри виміряли? От і добре… Приступимо? Підключайте мене до блока стеження. Діагностики, увага! Програйте післяопераційний період. Почали!
Боже! Що вони збираються зі мною робити? Хотів закричати, зупинити надто енергійних ескулапів, але ж не міг і язиком ворухнути.
Тишу зрідка порушували короткі команди, холодне клацання металічних інструментів. Майже заспокоївся. Смерть тепер уявлялась найлегшим і найщасливішим завершенням всього, що пережив. Але незабаром мій спокій як водою змило,
— Гляньте, може, йому там ще щось замінити треба? — голос шефа.
Ну й душогуби! Краще б уже прирізали, ніж отак знущатися. Все-таки перед ними людина, вінець природи, а не набір гайок і кронштейнів…
На запитання хірурга миттю відгукнулись:
— У пацієнта мозок не зовсім нормальний. Гіпертрофована кора. Може, зменшити її? Чи просто активізуємо гіпоталамус — центр СІ?
— Хм... Зрозуміти не зрозумів, але цікаво. Думаю, не не слід втручатися. Залишимо цей екземпляр мозку для музею. Закодуйте основні характеристики, потім сформуємо діючу модель…
“Слава тобі господи!” — подумки зітхнув я і остаточно втратив жалюгідні залишки свідомості. Та й хто, скажіть, витримав би на моєму місці?
...Коли розплющив очі, навколо сновигали все ті ж асистенти, а в кріслі сидів все той же шеф.
Невже й досі не впорались?
Тим часом асистент оголосив:
— Все гаразд, шеф. Кістки зрослись. Наповнення серця в межах норми. Все інше теж — як в аптеці! Зокрема…
Ні, щось не те. Невже вони таки переполовинили мої клепки… І на Землі багато чудес. Але такого… Внесли майже труп, а назад можу вийти сам?
— Мені можна встати?
— На жаль, мій володарю, поки що ні. Ви будете під нашим наглядом ще три дні, - відповів хірург. — Як-не-як, комплексна операція;..
Мене переклали на каталку і повезли. Не відчував аніякого болю, ніякої втоми. Ніби на світ заново народився.
У палаті на стільці біля ліжка сиділа моя кібертонка. Вона встала і допомогла роботам-санітарам перекласти мене з каталки на ліжко. Санітари вийшли.
— Ну от, любчику, а ти боявся…
Я не міг не поділитися своїми враженнями-тут справді чудодійні лікарі! Чи не оволоділи вони секретом цілющої води? Ліг на стіл трупом, а… Кібертонка усміхнулась.
— Та ти ж, любчику, після операції спав… Дуже довго спав… День і ніч, іще день і ніч, іще… Я сиділа біля тебе.
Он воно що… Допіру лікарі, виходить, перевіряли якість своєї роботи. Але все одно молодці!
— Привіт тобі від Ерудита. Він передав для тебе щось… ну, не знаю… Там, у коридорі, стоїть.
Кінокамера! Ось вона, жіноча самовідданість і самопожертва. Звичайнісінька змова, примітивна інтрига! Але стривай… Якщо Ерудит і вдався до її послуг, то вона нічого не знає. Вона не підступна, чинить від чистого серця. Та й, зрештою, це, мабуть, єдиний вихід із становища… З кібертонцями, сам же переконався, умовитися про щось неможливо. Поїду з роботами, капсулу заберу. А прибудуть наші, видно буде… Гуртом щось зметикуємо.
— Ти ще не придумав для мене імені? — Щоб мене грім побив, у її очах світилась непідробна щирість, готовність любити і скорятися.
— Ще не придумав, та це не так складно. Яке ж ім’я тобі дати? Стривай! Я зустрів тебе в раю, ти з раю — тож чому б тобі не зватись Раєю? Рая, Раїса…
— Ра-ї-са… — її довгі віг затріпотіли. — Ра-ї-са! Гарно як. А тебе ж як називати?
— Григорієм. Гри-го-рій.
Щойно охрещена кібертонка повторила кілька разів моє ім’я й щасливо засміялася. Засміялася без видимої на те причини, безневинним сміхом дитини.
Щось та відбулося з нею. Якісь незрозумілі зрушення психіки… Дивно тільки, що спричинився до цього я. На Землі ж не викликав у жінок не те що психічних зрушень, а й просто уваги. Хоч у космосі вибився в мужчини!
Наша розмова, а надто Раїн сміх привернули увагу персоналу лікарні; В двері постукали, увійшов хірург. Він низенько вклонився і; поборовши ніяковість, зауважив:
— Після операції, мої володарі, треба поводитися спокійно. Як не прикро, а присутність прекрасної володарки… мм… як вам сказати… небажана.
Раїса капризно скривила губи, але я очима дав зрозуміти їй: треба скоритись. Вона слухняно підвелася з стільця,
— До побачення, Гришо, до скорої зустрічі, любчику!
— Ось що, мій володарю, — м’яко й ніби виправдовуючись, мовив хірург. — У мене до вас прохання. Підіть, будь ласка, нам назустріч. В ім’я науки, в ім’я прогресу! Будемо дуже вдячні…
Хотів зупинити його. Це ж я мушу дякувати. Безумовно ж, виконаю будь-яке його прохання. Та вчасно примусив себе стриматися — необхідно вдавати кібертонця…
— Дуже прошу вас від імені всього персоналу…
— Ну, викладайте, що там у вас, а то розвели теревені, - скорчив якнайсуворішу гримасу.
— Ми просимо дозволу поставити у вашій палаті ще одне ліжко. На ньому лежатиме пацієнт… Ні, ні, він вам зовсім
не заважатиме.
Ну й дивак! Яка довга і дипломатична передмова до отакісінької дрібниці. Палата простора… Та й удвох все-таки веселіше. Я чоловік компанійський, не звик до самоти. Безумовно ж, згоден. Тільки до чого тут інтереси науки і прогрес? Для годиться трохи помовчав і пробурчав:
— Навіщо мені ці утиски?.. Я маю право на окрему палату, як і кожен володар…
— Маєте, аякже, маєте, — зігнувся вдвоє шеф, — але цей випадок екстраординарний. Ми не зверталися б до вас, якби
не винятково цікаві наукові потреби. Я не хочу вдаватися до роз’яснень, аби не втомлювати вас. Я лише повторюю: моє прохання продиктоване високими міркуваннями… Дозвольте, дуже прошу вас, мій володарю…
— Ну, що ж, коли вже так просите…
Хірург ще довго сипав словами вдячності. Невдовзі санітари внесли
