Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

Ерудит кинувся до роботів, що наближались до мене з носилками, але голос Чудотворця зупинив його:

— Назад! До мене!

Ерудит потупцяв на місці, винувато розвів руками і подався до вождя.

Далі все пішло, як по писаному, писаному в дешевому детективі. Кинули на носилки. Довго несли вузенькою стежечкою серед непролазних кущів. Вдалині — висока скеля. З неї, мабуть, і пожбурять…

Заплющив очі, мене ніби паралізувало. А може, й справді паралізувало? Ось не можу ж поворухнути на лівою рукою, ні лівою ногою.

Незабаром втратив свідомість. Втрачаючи, попрощався з життям — з дружиною, з Землею і, ніде правди діти, з прекрасною кібертонкою.

Але, виявляється, трохи поспішив… У напівзабутті, в якійсь маячні, яка тільки зрідка освітлювалась проблисками свідомості, пробув кілька годин. Повірив, що ще на цьому світі, лише тоді, коли почав відчувати правив бік тіла. Його розколював дикий біль. Обмацав себе. Ніби я. І голова на місці. Ноги залиті липкою рідиною.

Потроху розгледівся. Гойдаюсь високо над землею між стовбурів крислатих дерев. Угорі височіє скеля, виблискуючи чорним камінням в промінні призахідного сонця. Розв’язав кілька рівнянь і дійшов висновку: неминуче мусив розбитись. Верхів’я дерев, очевидно, пом’якшили удар, а потім заплутався в ліанах… Краще б їх не було! Тепер конай між землею і небом…

Знизу тхнуло розігрітою вологою землею. Запахи прілого листя дурманили. Легкий вітерець гойдав безсиле тіло — хить-хить…. Біль у тілі гострішав. Знову пітьма закрила очі, знову втратив свідомість.

Очуняв, коли сонце вже зайшло. Відразу зафіксував — лежу на купі м’якого листя. Навколо густа темрява! Тільки високо між кронами дерев поблискують зорі та зрідка виткнеться ріжок енергоблока, який править водночас і за нічне світило.

Здригнувся — хтось гладить мене, ось провів м’якою теплою долонею по щоці.

— Хто тут?

— Спокійно, спокійно, любчику… Це я.

Ага, прекрасна кібертонка… Що їй сказати? Попросити, щоб добила? Й справді — іншого виходу нема.

— Навіщо ти зняла мене? Навіщо? Все одно помру. І чим швидше, тим краще.

— Ти знову верзеш дурниці. Хто ж помирає у такому віці?

Ну, як їй втовкмачити, що люди помирають не тільки від старості.

— Я викликала роботів. Все буде гаразд. Потерпи.

Напоїла водою. Я стогнав, а вона все пестила обличчя і шепотіла:

— Ти житимеш, прекрасний пришельцю… Я повірила тобі, хоч і не зрозуміла, що ти говорив. Я люблю тебе… Можеш дати мені ім’я. Хочеш? Називай мене по імені, яке тобі найбільше подобається. Я навіть одягатися можу, якщо тобі це так приємно. Любчику мій, любчику..

О господи! Тільки лірики й бракувало! Знайшлася спільниця…

Поблизу зашелестіло листя, застрибало по стовбурах світло ліхтарика. Дві постаті заклякли біля нас: “Ми тут, наша володарко”.

Обережно поклали на носилки. Вона йшла поруч і тримала в руках мою руку. Я цілком усвідомлював трагікомічність свого становища і все ж розчулився. Може, причиною тому були мерехтливі зорі, загадкові шерехи ночі, погойдування носилок… Я пройнявся ніжністю до кібертонки. Розчулився, як хлопчисько. Що не кажіть, а вона зв’язувала мене з цим світом, з життям. Вона тримала мою руку…

Так ішли і йшли. І до мене поверталося бажання жити, поверталася віра в якийсь-хай найдивбвижніший — щасливий кінець. Я лише боявся, що кібертонка випустить руку. Якщо станеться таке — моє життя обірветься… Ще безглуздіші, ще наївніші думки пролітали в голові… Мене лихоманило.

Добре пам’ятаю, як ми опинилися на порожньому майдані перед Палацом праці. Кібертонці вже давно скінчили роботу, в Палаці не світилася жодна лампочка. Тільки біля Палацу щось гуло і брязкало. Вдень такого шуму не чув. Тепер він виразно долинав з-під землі. Певно, роботи готують кібертонцям роботу на завтра.

Носилки засунули в атомокар. Кібертонка відпустила роботів, примостилася біля мене і тихо наказала водієві:

— До медмістечка. Швидко і плавно. Цей кібертопець важкопоранений.

Атомокар рушив.

Роботи-асистенти в бездоганно випрасуваних білих трусиках метушилися навколо мого тіла, надійно прив’язаного до холодного операційного столу. Прикладали мені до тулуба якісь дротики, раз у раз заглядали в таблиці, в грубезні довідники. Попід стінами операційної вишикувались високі білі шафи з численними вічками, сигнальними лампочками, стрілками. Діагностична апаратура, певно.

Минула година, друга… Скільки можна порпатись? Коли врешті-решт почнуть? Робот-хірург не розділяв мого нетерпіння, незворушно заклякнувши в низенькому зручному кріслі. Ніби він на пляжі, а не в операційній. Хірург нічим особливим не відрізнявся від інших роботів, тільки тім’я і спина густо подірявлені отворами для штепселів. Та на кожній руці не по п’ять, а по десять пальців-маніпуляторів.

Нарешті один з асистентів сказав:

— У наших еомах, шеф, не зафіксованожодної подібної історії хвороби. Рідкісний випадок.

— Що ж, оперуватимемо поетапно, — спокійно зауважив шеф. — Почнемо з ніг. Що там у нього?

— Перелом обох вище колін.

О господи! Скільки метушні — й такий звичайнісінький діагноз! Та помацали б руками і…

— Ви будете починати?! — запитав у хірурга.

Хірург навіть не поворухнувся.

— Заспокойтесь, мій володарю. Ми ще мусимо дослідити загальний стан організму — роботу серця, тиск крові, кількість еритроцитів… Потім програємо кожен етап операції на моделі.

Білі шафи знову замиготіли сигнальними лампочками, численними стрілками. Одна з них так і випльовувала нескінченну широку стрічку, покреслену зигзагами.

Після впорскування паралізину не відчував не тільки лівого боку, а й всього тіла. Навіть голова стала невагомою і ніби відокремилася від тулуба. Ось вона, здається, гойдаючись, піднялась над столом, попливла мильною бульбашкою попід стелею. Нічого вже не бачив, нічого не тямив, та свідомість все-таки працювала. За кілька хвилин почув:

- Інфаркт міокарду, ліва частина