💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фантастика » Чоловіки під охороною - Робер Мерль

Чоловіки під охороною - Робер Мерль

Читаємо онлайн Чоловіки під охороною - Робер Мерль
людей бажано, але з погляду науки — можливо.

Я хочу поставити йому ще одне запитання, але тут Муч кидає на обох нас убивчий погляд, і я не пускаю й пари з уст. Муч, цілком очевидно, гадає, що ми повелися дуже необережно: Стайн сказав надто багато, а я не повинен був так відверто заводити мову про статтю.

Не знаю, чи це наслідок нашої необережності, але тепер «Нью-Йорк таймс» надходить ще рідше.


Я вже говорив про убозтво, замовчування й вульгарність газет. Коли сьогодні читаєш «Нью-Йорк таймс» або «Вашингтон пост», то мимоволі думаєш, що якийсь лихий дух вихолостив і їх. Кожному відомо, як колись преса маніпулювала фактами з життя господаря — хоч би хто ним був — Білого дому. Та часи змінилися. В газетах, що тепер надходять до нас дедалі рідше, я знаходжу лише підсолоджені й осоружні похвали на адресу Сари Бедфорд та її життєпис у фотографіях, що робить із неї взірець чесноти для недільної школи.

У мене опускаються руки. Адже ще не так давно, п’ять-шість років тому, Сара Бедфорд заявила про себе через засоби масової інформації, прогулюючись на 14-й вулиці Вашингтона на чолі двох десятків подруг. Разом із ними Сара розмахувала плакатами, на яких можна було прочитати: «Ми — лесбіянки. То й що?»

Мене приголомшував не сам цей плакат. Я не бачу вагомих підстав переслідувати гомосексуалістів та лесбіянок, що так довго і нібито з добрим наміром робилося в нашій країні. Мені не до вподоби благоговійний і єлейний тон, яким тепер говорять про Сару, так наче вона враз стала богородицею — тільки без немовляти.

Про події, що відбуваються за межами ранчо, я дізнаюся не з газет, більшість номерів яких осідають у блувіллській цензурі, а від Аніти.

Коли пошесть зачепила й персонал конгресу, Сара Бедфорд домоглася прийняття закону, що його назвали «Законом про заступниць»; він передбачає, що кожен конгресмен чи сенатор повинен мати обрану з числа жінок заступницю, котра у разі його смерті автоматично посідає його місце в конгресі чи в сенаті. На жаль, зацікавлені особи самі змінили закон, унісши в нього поправку, яка позбавляє цю процедуру її демократичного характеру: сенатори й конгресмени надали собі право самим добирати для себе заступниць і пропонувати їхні кандидатури виборцям для голосування. Основна ідея поправки полягає в тому, щоб зберегти кількісне співвідношення між двома великими партіями: тож демократи пропонували в заступниці демократок, а республіканці — республіканок.

Було й гірше. Оскільки отриманий конгресменом від виборців мандат — це своєрідна вотчина, яку родина не хоче випускати із своїх рук, то більшість законодавців обирали собі в заступниці власних дружин. Може, вони вважали, що в такий спосіб, сказати б, виживуть навіть у разі своєї смерті. Одначе цей розрахунок виявився невдалим, бо вдови, число яких дедалі зростало і які помалу захоплювали конгрес, були погано підготовлені політично, не могли навіть висидіти на засіданнях і гадали, що головний їхній обов’язок — одержувати платню від федеральних властей за те, що засідають у конгресі. І все ж вони забезпечили президентові, принаймні попервах, більшість покірних голосів.

Саме вдови, які на той час посіли більше половини місць у палаті представників, проголосували із заплющеними очима за закон про засоби масової інформації, що викликав розпачливий гамір серед уцілілих конгресменів-чоловіків. Одначе всі зусилля й досвідчених політиків виявилися марними. Вони не помилилися, вбачаючи в «Законі про безпеку» — так назвала його Сара Бедфорд — злочинне порушення конституції Сполучених Штатів і свободи преси. Та вдови розцінили цю рішучу опозицію як виступ проти статі президента й зневажили її.

У законі йшлося про те, що кожен орган інформації, який опублікує новий факт чи коментар до нього, здатний посіяти паніку, порушити порядок або деморалізувати населення, — визначення досить розпливчасте й загальне, тому під цей закон може підпасти будь-яка стаття в газеті, — буде тимчасово або остаточно закрите й покаране штрафом у сумі від десяти тисяч до п’ятдесяти тисяч доларів.

Цей закон, що його почали застосовувати негайно і якнайсуворіше, мав у короткий час привести до придушення свободи слова. Адже внаслідок економічної розрухи засоби масової інформації, позбавлені реклами, вже й так дихали на ладан. Зокрема, щоденні газети, які з дня на день утрачали передплатників, переважно чоловіків, під загрозою зникнути зовсім не могли ризикувати й наражатися на подвійне покарання — тимчасове закриття й величезний штраф. Отож вони скорялися досі й самовихолощувались.

Сара Бедфорд досягла такої могутності, якої не досягав у Білому домі жоден її попередник, бо майже диктаторську владу, яку надає президентові конституція, досі відчутно стримували засоби масової інформації, громадська думка й конгрес. На жаль, тепер законодавчий орган перетворився на зібрання, що тільки й твердило: «так». Громадська думка, травмована стількома смертями, ні на що не реагувала, а загнуздана преса мусила мовчати. Вистачило двох законів «Закону про заступниць» і «Закону про безпеку», — щоб задушити демократію.

Отож усе, що діється в Блувіллі, — це, мабуть, жорстоке віддзеркалення тиранії, яка запанувала за його межами. Якщо це й справді так, то є чого впасти в розпач. Бо коли одного дня пошесті буде покладено край чи вона припиниться сама, ЧО, вибравшись із Блувілла, не знайдуть свободи й за його дротом.


У неділю пополудні, поки Дейв плаває в басейні, Джесперсен, Стайн і я з дозволу адміністрації прогулюємося верхи за першою огорожею на володіннях ранчо. Коні належать ранчо, одначе ми за них платимо і навіть досить дорого. Хоч як це дивно, але верхова їзда для нас — не привілей. Я здогадуюся, Гільда Гельсінгфорс зацікавлена підтримувати в нас добру фізичну форму, щоб у лабораторіях віддача від нас була якнайвища.

Єдина незручність на цих прогулянках у тому, що нас невідступно супроводжують дві озброєні вершниці з числа жіночої міліції, щоразу ті самі. З настанням весни в них змінилася уніформа: за винятком чорних чобіт, тепер вони — за плечем карабін, на поясі револьвер — з ніг до голови вдягнені в мундир кольору нафти. Однак вираз обличчя лишився той самий: крижані губи міцно стулені. Нарешті,

Відгуки про книгу Чоловіки під охороною - Робер Мерль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: