Чоловіки під охороною - Робер Мерль
«Докторе Мартінеллі!
Затямте собі: ЧО не повинні ні писати, ні телефонувати мені, ні домагатися побачення зі мною.
Що ж до вашого прохання, то затямте також: ваші родинні проблеми мене не обходять.
Гільда Гельсінгфорс».
Я прочитав цидулку Стайнові, і він тільки сказав упівголоса: «Це типово!»
Жінки-одиначки (ми так називаємо їх через те, що вони не мають у Блувіллі супутників життя, як не мали їх, зрештою, і до Блувілла), ставляться до нас так само, як і С. У лабораторії ми ще маємо з ними та з С певні взаємини, про які я розповім згодом. А от за межами лабораторії ці жінки й С ігнорують нас. Коли ми підходимо до них, вони одразу ж замовкають, потуплюють очі й відвертаються. Для них не існують не тільки ЧО, а й їхні дружини, крім місіс Пірс. Щоправда, ми не почуваємо себе, як у гетто, бо в замку є єдиний для всіх кафетерій, та якщо хтось із нас ненароком сяде за стіл, де вже сидять С або «одиначки», розмова в них уривається, і западає холодна тиша.
В хвилини безсоння на світанку я щоразу питаю себе про те саме: «Чому до нас так ставляться? Що ми такого зробили? В чому провинились? Кому ми загрожуємо?» Сьогодні вранці я заговорив про це зі Стайном, але в нього дуже поганий настрій, і він повів мене на прогулянку.
— Ти справжній гой, набитий йолоп! Усе нарікаєш, нарікаєш. А навіщо нарікати? Тебе добре годують, не б’ють, не плюють тобі в пику, ти маєш цікаву роботу, тож роби так, як я: ні на що не звертай уваги. — Потім він сумовито додає: — Я зазнав куди гіршого.
Гадаю, Стайн і справді зазнав гіршого, перше ніж 1936 року виїхав з Німеччини. Але не думаю, що йому до всього цього байдуже, бо настрій у нього весь час препоганий. Стайн дедалі частіше вибухає, щось викрикує мовою ідиш, і Муч насилу його заспокоює. Либонь, у нього, як і в мене, вже вривається терпець, хоч він і закликає мене бути терплячим.
«Одиначки» (а мені їх щиро жаль, бо вони далеко не всі потворні) воліють за вечерею й після неї розмовляти лише з С. Від свого столика в кафетерії чи з крісла в залі я з люттю бачу, як вони всміхаються до тих кастратів або навіть кокетують з ними. Проте тримаються «одиначки» з С усе ж на певній відстані — і даремно. Можна подумати, ніби в їхніх очах С, хоч і відмиті від свого первородного гріха, й досі лишаються підозрілими.
Майже всім С уже під п’ятдесят. Якщо вони й мають дітей, то ці діти вже дорослі й розкидані по всьому світі. В усякому разі, С наші діти цікавлять не більше, ніж «одиначок». Адже дискримінація, якої зазнаємо ми, поширюється й на наших дітей і, хоч як це дивно, однаково й на дівчаток, і на хлопчиків. Можна подумати, що сам факт народження дітей підриває до них довіру. Одначе ні «одиначки», ні С не з’явилися на світ якось по-іншому. Чи не збираються вони змінити сам спосіб появи людей на світ, який утверджувався на землі впродовж двох мільйонів років? Я запитую себе про це, бо вчора прочитав у газеті «Нью-Йорк таймс» (а вона пише далеко не про все так, як є) статтю, підписану Деборою Грімм. Особливо мене ошелешили такі рядки:
«Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення».
На перший погляд, хочеться знизати плечима. Але я знаю від Аніти, що Дебора Грімм належить до найближчого оточення президента Бедфорд і що її вплив на господиню Білого дому чимдалі витісняє Анітин вплив.
Аніта вважає (але я не поділяю її думки), що ні держава, ні її закони, ні репресивний апарат не можуть вирішувати, повинна жінка мати дитину чи ні. Право жінки розпоряджатися собою невід’ємне. Шанувати життя по-справжньому — це шанувати жінку, і її слід розглядати як вільну особу, а не як суб’єкт, що через нього проходять, хоче жінка того чи ні, такі потрібні державі майбутні громадяни. Жінка не машина, що виробляє солдатів, робітників чи віруючих. Вирішувати за себе має вона сама й тільки вона.
Дуже серйозним у позиції Дебори Грімм мені здається те, що вона, хоч нібито й заходить далі за Аніту, насправді повертається в стару колію. Впадає в око категоричність її твердження, що не допускає жодного вибору: «Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення».
Але якою жахливою владою наділяє Дебора Грімм суспільство! Невже суспільство, створене, якщо не помиляюся, для того, щоб служити людям, а не закабаляти їх, має право нехтувати природу й позбавляти людей можливості паруватись, аби відтворювати свій рід? У мене таке враження, ніби все це мені сниться. І що ж буде тепер зі свободою жінки? Приречена реакційною державою бути матір’ю всупереч власній волі, відтепер вона стане приреченою більше нею не бути, якщо навіть цього схоче?
Яким же невтішним стане цей світ, коли програму Дебори Грімм втілять у життя? Подружні стосунки між чоловіками й жінками припиняться, поняття матері зникне, штучно фабрикованих дітей з першого ж дня передаватимуть у ясла, де вони житимуть двадцять чотири години на добу сирітським життям… Який жах, яка жорстокість! У чому ж тоді полягатиме сенс життя? Навіщо ж, як пише Дебора, «відновлювати населення»? Навіщо увічнювати рід людський? І що то буде за тваринна потреба мати нащадків тоді, коли люди стануть рукотворним продуктом? І який сенс матиме відновлення цього продукту? Якщо я правильно розумію, тоді вироблятимуть людей для того, щоб вони виробляли продукти — і споживали їх! Яке страхітливе безглуздя! Виготовлятимуть штучних дітей, щоб вони пили штучне молоко…
Увечері я заводжу в замку розмову із Стайном про статтю Дебори Грімм і звертаю його увагу на речення, яке я підкреслив олівцем і тепер читаю йому впівголоса. Він зводить брови й невдоволено каже:
— Не знаю, чи це. для
