Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Лікургос думав, як почати розмову. Нарешті йому сяйнула ідея:

Ваше прибуття на Землю мене дуже здивувало, Мак-Гарді. Згідно з повідомленням екіпажу «Променя», ви загинули на Кварті, в болотах біля Нової Волги. Ваші мандри в незнаних просторах Усесвіту страшенно цікаві. Чи не були б ви такі ласкаві продовжити свою історію, котру вчора так нещасливо перервали? Тепер не потрібно вже Кварту називати Гаммою.

Незворушне обличчя старого нараз ожило:

Граєш на моїй найчутливішій струні, хлопче. Маю того стільки на серці, що воно мене аж душить. Направду відчуваю потребу виговоритися, висповідатися. Шкода лише, що мушу зараз сповідатися саме тобі.

Він махнув рукою.

Ну що ж - іноді людина почуває себе краще, коли звіряється мовчазному щоденникові. На чому я, власне, вчора зупинився? Ага, згадав - на полоні в печерних людей Кварти.

У повідомленні екіпажу «Променя» про них не мовиться. Як же так? - перебив його Лікургос.

У цьому нема нічого особливого. Печерні люди вельми боязкі й, на відміну від квартян, яких бачив екіпаж «Променя», не мають крил. Вони найрозвиненіші створіння на Кварті. Займаються мистецтвом і технікою, а продовольство закуповують у літаючих квартян. Більшу частину життя проводять у підземних оселях - до цього їх змушують і природні катастрофи на планеті. На поверхню виходять лише вночі. Сам знаєш, що тих кілька років, які провів на Кварті екіпаж «Променя», було недостатньо для вивчення всієї планети. Однак, з другого боку, наша експедиція дуже вплинула на життя печерних людей, як ти згодом дізнаєшся з моєї подальшої розповіді.

***

Спочатку я не знав, прийняли мене печерні люди дружньо, чи вважають бранцем. Однак невдовзі зрозумів, що слушними були обидві думки: вони відчували до мене водночас захоплення і страх, довіру й настороженість. У скельному лабіринті я міг пересуватися вільно, але за межі своїх володінь мене з самого початку не випускали.

Через декілька днів я звик до їхніх звичаїв і досить добре їх розумів. Вони понад усе ненавиділи сидіння. Їли, розмовляли й відпочивали або стоячи, або лежачи. Сидінням демонстрували покору, безсилля чи усвідомлення власної провини. З цього я виснував, що чоловік, котрий під час першої зустрічі в скельному храмі сидів біля мене, був зловмисником зі скель, а гурт, що стояв перед нами - судовим трибуналом. Мене звинувачували, вочевидь, у шпигунстві чи у знущанні над Франтиком і Марженкою. Підвівшись під час допиту, я тим самим заявив про свою невинність.

Підземне помешкання скельних людей становило не просто кілька печер і тунелів. Це був справжній лабіринт штучно створених підземних порожнин, який вимірювався багатьма кілометрами й був населений кількома тисячами квартян. Останні гуртувалися по півсотні людей у менших приміщеннях, де жили й господарювали разом. Кожен такий колектив мав свою власну комору. Харчувалися рослинною їжею, передусім різними плодами й ягодами гігантських кущів. Продовольство зберігали в крижаних печерах. Запаси їхні були величезні - й постійно поповнювалися. Підштовхував їх до цього страх перед стихійними лихами й хмарами ненажерливих жуків.

Як справжньому гостеві, мені виділили маленьку кімнатку, де я проживав сам, без сусідів, обставивши її згодом на свій смак.

Перші дні я проспав. Після важких поневірянь треба було набратися нових сил. А потім - я швидко втратив лік часу й не знав, коли день, а коли ніч. Неробство незабаром утратило для мене привабливість, я засумував за творчою працею. Пояснював це моїм господарям доти, поки не зрозуміли. Тоді вони завели мене до скельного храму, який саме будували.

Вражений майстерністю й винахідливістю будівничих, я зупинився, мов уві сні. В багатому рельєфі, який відображав останні події на Кварті, я виявив наш літак - «Ластівку», а біля неї три постаті. Підійшовши ближче, здивовано вирячив очі, впізнавши у постатях Навратіла, Фратєва й Северсона. Їхні обличчя були зображені досить точно.

Художники не проявили до мене цікавості. Із напруженою зосередженістю вони вдихали життя в мертву скелю й навіть не озирнулися, мовби там нікого не було.

На наступному рельєфі було викарбуване Селище Невидимих. Воно виявилося не таким порожнім, як під час наших перших відвідин. У дворі й між загадковими будівлями стояло й працювало багато невеличких чоловічків, убраних у скафандри. Поблизу Селища, на Новій Волзі, гойдався дивний апарат, схожий на великого ската. Тепер-бо я знаю, що то був літак, але тоді подумав, що на річці сидить якийсь звір.

Рельєфи були, по суті, сторінками з історії планети. Печерні квартяни виявилися чудовими спостерігачами: ідеально ховалися від цікавих очей, але самі все підмічали.

Зацікавившись інструментами для обробки скелі, я підійшов упритул до гурту художників, що працювали над новим рельєфом. Хоч як це дивно, їхні долота, виготовлені з досить твердого металу, мали добре продуману форму й були подібні до інструментів земних скульпторів. Лише молоточки, котрими вдаряли по долотах, трохи відрізнялися від наших.

«Де вони виробляють знаряддя?» - подумав я.

Аж раптом при погляді на рельєф по спині мені сипонуло морозом. Ота сидяча постать - це ж я, бідний мандрівник у невідомому світі! Авжеж, неохайна жорстка борода, пооране зморшками обличчя - це-бо те саме лице, яке я іноді бачив на дзеркальній водній гладіні чи на полірованому дні бляшанки!

На рельєфі мене зображено якраз тієї миті, коли свавілля над Франтиком і Марженкою досягло апогею. Я сиджу в гумовому човні й довгим батогом шмагаю бідолах. А над ними, мов янголи- рятівники, ширяють квартяни. Мовчазне звинувачення, перед яким годі захиститися...

Серце моє стислося від тривоги. Якби квартяни розуміли, я б пояснив їм, що був радий Франтикові й Марженці, що до жорстокості мене підштовхнув страх за життя. Чи пробачили б мені? Чи можна пробачити злочин, скоєний задля порятунку життя?

Ні, - відповів за старого лікар.

Радий, що ти це зрозумів.

Однак у мене є побоювання, що