Друзі зі змієносця - Володимир Бабула
Долина закінчувалася вузькою ущелиною, в якій зникав потік. Щоби просуватися далі, довелося надути човен і продовжувати шлях водою.
Я плив поміж зубчастими скелястими стінами, розколеними гострими прямовисними тріщинами, аж поки не дістався місця, де потік брав початок зі скельних надр. Із цікавістю й надією, що там знайду чудову схованку, я вирушив углиб гори й невдовзі опинився у велетенській печері дивовижної краси. У світлі ліхтаря виблискували крижані сталактити, котрі, мов мармурова колонада, підпирали високе склепіння. Вздовж стін ріс кришталевий ліс, а над ним велично підносився могутній орган, який мовби чекав чарівного органіста, щоби заграти райську пісню.
На замерзлих краях озерця білосніжно сяяли крижані візерунки.
Прохід до другої печери закривала завіса довгих бурульок - безперечна ознака, що тут іще ніхто не ходив.
Я обережно відламав одну бурульку і з її допомогою збив кілька сусідніх. Печерою прокотився брязкіт, немов хтось розбив скло - й частина завіси впала у воду.
Друга печера виглядала трохи інакше. Біля стіни з води виступали жовтуваті вапнякові приступки. Скельними схилами сповзали барвисті сталактитові стовбури. Потік пропливав попід правою стіною й зникав у наступній печері.
Я виліз на тверду землю й прив’язав човен до сталактита.
Дальшої печери дістався поповзом - вузеньким проходом між двома могутніми сталагмітами. Тут потік скінчився - власне, загубився під скельною стіною.
Печера була значно меншою, простішою - й, головне, теплішою від попередніх. Конусом світла я освітив усі закутки, щоб виявити отвір, крізь який можна було б проникнути далі - й нараз зупинився. На потемнілій гладкій стіні було щось намальовано!
Підійшовши ближче, я з подивом дивився на великий настінний розпис, що зображав утечу найрізноманітніших істот від виверження вулкана. Поміж птахами, що вилися в повітрі, ширяли й крилаті гамміани.
Оговтавшись від зачудування перед майстерністю картини, я задумався, хто ж міг створити цей чудовий витвір. Вхід до печери був закритий; бурульки й сталактити в підземеллях не наростають за ніч, дія води створює їх протягом століть і тисячоліть.
Чи, може, колись, у далекому минулому, на цій планеті жили такі ж розвинені й розумні істоти, як я? Але куди вони поділися? Загинули? Чи й досі ховаються в печерах, подібних до цієї?
Я знову задивився на досить цікаво виконаний настінний розпис. Автор картини використав незвичайну техніку: щоби досягти якомога більшої правдоподібності, на малюнки звірів він наліпив шерсть і пір’я, взяті, вочевидь, від справжніх тварин. При погляді зблизька це виглядало не вельми естетично.
Розділ VI У ПАСТЦІ
Із задуми мене вивело підозріле шарудіння. Швидко вимкнувши кишеньковий ліхтарик, я припав до стіни. Поруч почувся глухий удар, помножений відлунням печери. По шкірі продерло морозом, кінцівки від жаху задеревіли. Лише слух був напружений до краю.
Однак у печері стояла мертва тиша.
Через кілька хвилин, отямившись від переляку, я обережно почав нишпорити в темряві, щоби з’ясувати, що впало мені під ноги.
Це була брила, розколена від удару об долівку на три кавалки.
«Відірвався шматок скелі. Ото пощастило!» - подумав я. Проте, знову засвітивши кишеньковий ліхтарик, зі здивуванням зауважив, що кам’яна стіна наді мною була гладенька, й навіть стеля рівна мов стіл.
Звідки ж тоді випав камінь? Щось тут негаразд... Мерщій геть звідси!
Та тільки-но я ступив кілька кроків до виходу з печери, за спиною впав ще один камінь. Я блискавично озирнувся.
Над настінним розписом зяяв правильний круглий отвір, якого хвилину тому не було, а в ньому виднілася постать, убрана в якісь барвисті шати. Засліплена світлом ліхтарика, вона прикрила очі долонею й відступила в потайний хід. Поряд тут-таки з’явилася ще одна істота, вхопила товариша за руку, насильно всадовила й потягла углиб скелі.
Круглий отвір залишився відчиненим.
Усе сталося так швидко, що я першої миті не знав, дійсність то була, чи видиво. Однак пройма у стіні незаперечно свідчила: в підземному лабіринті живуть розумні істоти, подібні до нас, людей. На Гаммі мешкають, крім первісних створінь на кшталт Франтика і Марженки, ще й значно розвиненіші істоти.
Думки плуталися в голові.
Я не самотній поміж безсловесних створінь, серед жорстокої природи!
Перший напад радості, однак, швидко змінився страхом і невпевненістю. Дивна людина в отворі хотіла мене вбити - певно, жителі підземелля вважають мене небезпечним зловмисником...
Чому ж тоді нападник був зупинений своїм товаришем?
На довгі роздуми не було часу. В страху перед новим нападом я поспішив до човна, щоби якомога швидше забратися звідси в безпечне місце.
Та човна біля сталактита не виявилося!..
Мов шалений, я побіг уздовж підземної річки аж до крижаної завіси. Далі ходу сушею не було.
Що робити тепер - без човна й припасів?
Я кинувся в річку, але вода була така холодна, що ледве вдалося вилізти назад на берег.
Крижана печера стала для мене пасткою. Спочатку я безпорадно блукав підземеллям, оглядаючи його в надії знайти якийсь потаємний вихід. Та все було марно.
Тоді вирішив повернувся до настінного розпису. Проте отвір уже виявився закритим!
- Випустіть мене, не дайте тут померти! - закричав я мов божевільний.
Печера відповідала мені відлунням власного голосу. Сівши на землю, я заплакав.
Нараз хтось ухопив мене попід руки й, не встиг я збагнути, що діється, як уже стояв у круглому проході поруч із двома дивно вбраними крилатими гамміанами