Промінь - Марина та Сергій Дяченко

— Звідки прийшов виклик сорок секунд тому?

— Останній виклик зафіксовано одинадцять годин тому.

— Дякую, — сказала Марія. — Відбій.

Вони з Максимом познайомилися випадково, за тиждень до загального збору майбутніх пасажирів «Променя». Імовірність їхньої зустрічі була не просто незначна — скоріше, від’ємна. Марія й Кріс, і Максим зі своєю тодішньою дружиною Анітою вже були дібрані в експедицію, але не одержали підтвердження. Марія й Максим у справах опинилися в Сінгапурі, в одній гондолі на канатній дорозі. Лила тропічна злива, було жарко й мокро, гондола пливла прямо крізь хмару. Марія й Максим базікали, наче були знайомі тисячу років — про кіно й книжки, про собак і пиво, і ніхто з них не натякнув, що збирається в міжзоряну експедицію, назавжди. Вони попрощалися, не обмінявшись телефонами: по-перше, в обох були родини. По-друге, кожний з них подумки прощався із Землею. І кожний у ту мить подумав: я тебе не забуду.

А потім вони побачили одне одного на першій зустрічі екіпажу. Обоє пережили шок, і обоє втрималися в рамках пристойності: боялися вилетіти з команди. А потім ще десять років жили на «Промені», разом учили чужих дітей, грали в теніс, дивилися кіно в сусідніх кріслах, стикаючись ліктями… і все. Тільки, як діти підросли, і коли Аніта захопилася художником Лі, і коли Марія знайшла в собі сили сказати Крісові, що більше його не кохає…

Вона труснула головою. Не можна розкисати. З «Променем» сталося щось, не описане в жодних протоколах, можливо, це витівка когось на борту. Лізина? Цілком імовірно. Хоча й за межею розуміння.

— Промінь, запис повідомлення. Адресати: усі кванти. Повнолітні члени команди.

Увімкнулася камера.

— Увага. Щойно зі мною зв’язалася по невизначеному каналу імовірно шкідлива програма. Зовнішність і голос Максима, але це навіть не модель особистості, а груба імітація. Промінь не зафіксував вхідного сигналу. Я записала розмову, доступ загальний. Робіть, як я. Якщо з вами зв’яжуться — записуйте. Увага! Це не люди, не наші близькі. Не можу зрозуміти, з чим ми маємо справу. Ми повинні всі разом…

Вона виявила, що говорить у вимкнену камеру. Зелений вогник згас.

— Промінь, відновити запис!

Крижана хвиля піднялася від живота, змусила легені стиснутися. Марія похитнулася, відчуваючи, як холодіють руки, перевертається серце, піднімається дедалі вище й заповнює собою горло.

— Максим…

Вона вмерла перш, ніж її тіло, падаючи, торкнулося підлоги.

— …Де ми познайомилися? Де? Ти повинен пам’ятати. Де ти вперше мене побачив?

Розмова з Марією програвалася в голографічному записі. Посеред кімнати, як жива, стояла ця жінка, запитувала й вимогливо дивилася на екран.

Славік метався, як пійманий ведмідь. Марго втупилася у свій телефон. Еллі розгойдувалася на стільці.

— Ця стара сука розумніша за нас усіх! — гаркнув Славік.

— Вона тобі не сука, — почав Денис, одночасно втрутилась Еллі:

— Вона взагалі не людина! Не сука й не пес, вона програма…

Жінка в голографічному зображенні впала. Її лице моментально змарніло й посиніло, немовби посеред переговірної з’явився справжній труп. Еллі стукнула пальцем по екрану, голограма зникла. Еллі обвела всіх злими очима:

— А що б ви їй відповідали на моєму місці? У документах немає цієї інформації! Вона б іще запитала, якого кольору на ній були труси в день, коли вона втратила цноту…

— Точно немає інформації? — Денис подивився на Марго. Та похитала головою:

— Я намагалась. У наших пристроях зручний пошук… Є їхні історії, хто де народився… Але цієї інформації точно немає.

— От і доказ, — пошепки сказав Денис.

— Доказ чого?! — Еллі готова була його зжерти.

— Ця жінка зажадала інформації, якої немає у ввідних. Якби вона запитала, коли й де Максим народився — логічно, це є в масиві даних, ми б знайшли правильну відповідь. Але вона поставила неможливе запитання. А це значить… Виходить, що вона — не програма.

— Нічого не зрозумів, — пробурмотів Славік і витер пальцями носа. — Але нам усе одно пофіг, бо…

Він зупинився, перевів погляд на табло, сплеснув руками:

— Охрініти! Ні, ну це вже взагалі!

Кілька хвилин усі мовчали, дивлячись на табло. Денис подумав, що, напевно, так почувається біржовий маклер, коли котирування падають за кілька секунд, і мільярди перетворюються на сміття.

Добробут «Променя», чисельність населення й щастя його пасажирів падали, мов ліфт з перерізаним тросом. Марго сиділа, втупившись у свій телефон, і ворушила губами. У Дениса дедалі швидше стукало серце.

— Але чому?! — якимось не своїм, стисненим голосом заговорила Еллі. — Що в них такого сталося, це ж не через наш вплив?!

— Ні, звісно! — Денис відчув, що ще секунда, і зі своєю люттю він не зможе впоратися. — Жодного зв’язку з впливом. Мишка бігла, хвостиком махнула…

Він стис кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні:

— Я ж просив! Просив! Ти ж знаєш, що зі мною буде, якщо ми програємо! І ти все одно зі мною це робиш?!

— Заспокойся, ми все виправимо, — пробелькотіла Еллі. Марго подивилася дуже здивовано. Славік витріщив очі.

– Іди к чорту! — закричав Денис.

Він вискочив з кімнати, тікаючи не від них, а від себе. Він знав, що через секунду знову почне битися, а прикладати Славіка двічі підряд до того самого місця — самогубна й дуже дурна витівка.

Андрій сидів у себе в лабораторії — ці дні він працював, як проклятий, неначе боявся не встигнути. Перед ним були відкрито два десятки вікон на екрані, він перекидав туди-сюди картинки рухом очей. Аніта почекала, щоб йому не заважати.

— Зараз, — сказав Андрій. — Одну секунду…

Зняв окуляри, обережно поклав на