Промінь - Марина та Сергій Дяченко

— Усі їхні розмови, — з тихою гордістю сказала Марго.

— …які моделює програма, — додала Еллі.

— Ну так, — Марго не стала сперечатися. — Дуже кльово моделює. У них там свої традиції, забобони, слівця… Неповнолітні називаються «промінці», а дорослі називаються «кванти»…

Денис втупився у свій телефон. Учора він думав про інше, лазив з ліхтариком у кущах і пробував цілуватися, як дурник. Був зайнятий собою, своєю історією й тим, як поставиться до неї Еллі. І пропустив таку важливу інформацію. А Марго знайшла.

— До речі, у вас уже є гіпотези, що за контора організувала наш експеримент? — йому запрагнулося помсти.

Троє співрозмовників відірвалися від екранів. Еллі подивилася докірливо, Славік винувато, Маргарита — за звичаєм покірно, але за цією покірністю ховалося роздратування.

— Ми вирішили цим поки не заморочуватися, — зізнався Славік. — Розберемося, як відстріляємось. Коли заробимо кожний свою нагороду.

І вони знову втупилися у смартфони.

— Ден, — Еллі щось розглядала в глибині екрана, — ти не проти, якщо ми розвинемо твій учорашній успіх?

— Я пас. Більше ніяких привидів. Ви, якщо хочете, можете далі грати в цю гру, я запасуся попкорном.

— Добре, — Еллі здавалася дуже задоволеною. — Відпочивай, ти заслужив.

— Ух ти! — Марго підстрибнула на стільці, дивлячись на екранчик у руках. — Славік, що ти там казав про конкурс домашнього порно? Вони вже таке влаштовували!

— Відео є?! — пожвавився Славік.

— Ні, це давно було, через рік після старту… Вони просто згадують, говорять про це. Начебто це погано закінчилося. Хтось розсварився, розійшовся, а один чувак узагалі пішов у пустельники, замкнувся і відтоді живе сам. Вони називають його Троль…

— Стільки років?! А він узагалі живий?

— Корабель його бачить. Отже, живий.

— Усе це дуже весело, — заговорила Еллі, — але починаймо вже працювати. Дано: наші пупси свято повірили, що після смерті їх чекає возз’єднання на Землі, виходять з депри, зосередившись на виконанні місії, у цьому полягає сенс їхнього життя…

— Взагалі-то не всі, — Марго клацала пальцем по екрану. — Багато хто не вірить, і вважають це дівчисько брехухою або божевільною. Там є така крута тітка, Марія…

— Усі не можуть вірити в одне й те саме, — сказав Денис.

— Ти ж казав, що ти пас, — Еллі гостро на нього глянула. — Дай уже й нам погратися, чи що… Ми повинні зробити так, щоб привида побачила тепер уже Марія. Вона не вірить у життя після смерті. Якщо вдасться її переконати, то всі повірять, де дінуться. Ми накачаємо їх сенсом, як цукерку помадкою.

— Ненавиджу помадки, — сказав Денис.

— А хто озвучить текст за привида? — оживився Славік. — Я якось у школі зіграв їжачка у виставі. Дайте мені роль привида, це ж так просто!

— Я перша сформулювала мету, я озвучу привида, — відрізала Еллі. — Це не шкільний театр, Славік! Вона побачить свого чоловіка, Максима, й почує його голос, Ден показав нам шлях, — вона мимохідь усміхнулася Денисові. — А наше завдання — придумати текст.

Денис відчув слабке занепокоєння, і воно росло в міру того, як він намагався зрозуміти: що не так? Еллі, поклавши телефон на стіл перед собою, швидко била по екрану:

— От, приблизно так: «Маріє, це я…»

Денис випростався:

— Стривай. Це хибне рішення.

— Денисе! — Еллі блиснула очима. — Ми ж домовилися!

— Ми не домовлялися. Це хибне рішення, подумаймо ще! Я хочу виграти, у мене ставки занадто високі, розумієш?!

Секунду вони дивилися одне на одного.

— Ти звик бути зіркою, — замислено сказала Еллі. — Розумію. Але я — не дурніша за тебе, Денисе. Розслабся, не хвилюйся, вір мені. Ти ж мені віриш?

І всміхнулася — як тоді, увечері, на краю басейну.

Вісь тіла збігається з віссю дошки. Центр опертя на дошку в ділянці сонячного сплетення. Ноги витягнуті, погляд тільки вперед. Долонями впираєшся на рівні грудей, рівно по центру дошки. Поштовх руками, ставимо одну ногу, другу… Встали.

Ліза зламала надвоє свою дошку, коли їй було одинадцять, поклала на два камені носом і кормою, і стрибала, поки не почувся хрускіт. Її дратували заняття на березі: вона здавалася собі черв’яком, який б’ється в конвульсіях на дошці, а батько був занадто вимогливий, нудний тренер.

Після смерті батька вона пішла в рекреаційку й узяла його борд.

Он іде хвиля. Велика. Зовсім близько.

Вона встигла схопитися на ноги, проїхалась на гребені кілька метрів і звалилася в піну. Її закрутило, мов ганчірку, верх і низ перестали існувати, немовби хтось клацнув рубильником і вимкнув гравітацію, як вимикають набридлий музичний канал. Хвиля плюнула Лізою в сіру піну, схожу на рване мереживо, і заліпила лице мокрим волоссям. Хапаючи повітря й відпльовуючись, Ліза випадково глянула на берег і крізь бризки побачила її. Марія стояла, підставивши лице теплому світлу. Її жовтогаряча блузка тріпотіла на вітрі: з дня Максимової смерті Марія носила тільки яскраві, агресивно-яскраві кольори.

— Сьогодні дівчинка чотирнадцяти років, Йоко, прийшла до мене із заявкою: вона хоче народити. Ні, вона нікого не кохає, хлопці їй не цікаві. Вона хоче дитину.

— Чому ні?

— Тому що вона сама дитина!

— Твої слова: ми не маємо права на довге дитинство.

Хвилі з такою силою билися об берег, що здригався пісок, і падали підсохлі замки. Годину тому тут гуляла Лізина група, вони разом будували готичні шпилі з такими високими й тонкими вістрями, що на верхівці вміщалося всього кілька піщинок, і Йоко теж була з ними. І нічого не сказала.

— Я не розумію тебе, Лізо, — сказала Марія. — Я пам’ятаю тебе дитиною… Твої перші слова… Знаєш, деякі