Промінь - Марина та Сергій Дяченко

— Лі-за! Лі-за!

Марія дивилася, злегка насупивши брови. Не хотіла показувати на публіці ні роздратування, ні тривоги.

Коли надворі стало прохолодно, він усе-таки вернувся у свою кімнату. Упав у ліжко, але заснути не міг, узяв книжку навмання, увімкнув лампу в головах, і знову ж навмання став читати: «Сенс має бути знайдений, але не може бути створений. Створити можна або суб’єктивний сенс, просте відчуття сенсу, або нісенітницю. Тим самим зрозуміло й те, що людина, яка вже не в змозі знайти у своєму житті сенс, так само, як і вигадати його, тікаючи від почуття втрати сенсу, створює або нісенітницю, або суб’єктивний сенс…»

Це дивно, але книжка заспокоїла його, і, засинаючи, він не зовсім вдячно впустив її на підлогу. Він бачив яскравий, кольоровий і об’ємний сон: долину неймовірної краси, але далеко внизу. У сні, стоячи на краю скелі, він відступив — боявся висоти. Від цього страху він прокинувся усередині сну в маленькій брудній кімнатці, і згадав, що от якраз висоти він ніколи не боявся. Хотів заснути знову й вернутися в прекрасну долину, але тут закричав будильник, якого Денис не ставив. Він прокинувся остаточно: пів на десяту.

Голова боліла так сильно, що Денис доповз до аптечки у ванній і знайшов розчинний анальгетик. У буфетній нікого не було, валялися на столі залишки сніданку — картонні й пластикові коробки, стаканчики, серветки. Денис розвів у воді порошок, надірваний пакетик залишив на транспортері. Широка сіра стрічка почала рухатися, пакетик поплив по ній, як крихітний джет по пустельному злітному полю, і зник за прогумованою бахромою. Денис провів його поглядом.

Пійло пускало бульбашки в склянці, самим своїм виглядом відбиваючи найменшу охоту його куштувати. Денис заплющив очі, затримав дихання й випив до дна. Механічно сполоснув склянку під краном.

Він відтягував зустріч з Еллі, і злився на себе за це. Що між ними сталося? Нічого не сталося і не могло статися, спасибі товаришеві Славіку за нашу розбиту пику. Довіра? Взаємний потяг? Навряд, просто Денис учора розбазікався. Звісно, рано чи пізно вони змусили б його все розповісти. Не та ситуація, щоб грати партизана. Але шкода, що вчора він вилив на Еллі не просто інформацію, а настояний загуслий страх. Краще б голяка станцював, чесне слово.

Як вона дивилася… жалість у її погляді теж була, але була і вдячність за щось, і справжнє зацікавлення. При тому, що вона старша на три роки.

Сам не розуміючи навіщо, він вернувся до транспортера. Розсунув рукою прогумовану бахрому, посвітив телефоном. Що там? Господарське приміщення? Сміття ж хтось повинен вивозити…

Денис ліг животом на стрічку. Дотягся до кнопки.

Стрічка рушила, як у страшному сні, й понесла Дениса до отвору, закритого бахромою. Денис напружинився, зібрався, стискаючи в руці телефон…

Бахрома розступилася. Попереду була тьма. Денис увімкнув ліхтарик; у ту ж секунду стрічка закінчилась, і він полетів сторч головою в колодязь, у шахту…

Ні, не в колодязь. У звичайний сміттєвий контейнер, повний упаковок з-під їжі та одноразового посуду. Затріщав пластик. Контейнер одразу ж кудись рушив, поруч заскреготав метал, запахло кислим. Денис, завивши од болю й жаху, заборсався в баку, вискочив, як пробка. Гарячково заметався промінь ліхтарика…

Контейнер, рухаючись по транспортеру, автоматично перекинувся, вивалюючи вміст у величезний залізний бак. Кришка баку герметично закрилася. Контейнер повернувся на своє місце. Денис перевів дух.

Бринькнув смартфон у руці: дев’ята сорок п’ять. Денис роззирнувся, шукаючи дверей, але нічого не знайшов. Вилаявся вголос. Гидливо обтрушуючись, поліз назад, на стрічку транспортера, по-пластунськи доповз до прогумованої бахроми; ще трохи, і, як у чорній комедії, його скинули б у сміттєвий бак і закрили там кришкою…

Цікаво, коли пройшов перший шок — що подумала Еллі про його історії? Чи повірила?

Телефон знов дзявкнув, тепер голосно: за дві хвилини десята. Денис зайшов у ліфт і витріщився на себе в дзеркало: з такою пикою дівчини не завоюєш. Малолітка після програної бійки, подаруночок із сміттєвого бака.

— Не дуже й хотілося, — сказав він собі під ніс.

Вони голосно базікали, їх чути було аж у коридор. Денис хотів постояти, не заходячи, й послухати, але автоматичні двері роз’їхалися, і довелося заходити. Три голови повернулися, як на команду «Рівняйсь», Денис відчув себе Невловимим Джо, який ввалюється в салун, і всі розмови стихають. З виразів облич він одразу зрозумів, що говорили не про нього, отже, Еллі нічого не розповіла…

Або на її розповідь не звернули уваги.

Вийшло красиво: Денис зайшов за десять секунд до початку, і сів на своє місце якраз у ту мить, коли над столом з’явилося голографічне зображення корабля у Всесвіті, і ввімкнувся доброзичливий голос:

— Добрий день, учасники програми. Минула перша доба нашого експерименту. Інформація про поточний статус пасажирів доступна на ваших пристроях. Щасливої роботи.

Голограма почала танути, останній зник «космос», такий чорний і щільний, що, здавалося, на нього повинна була зреагувати пожежна сигналізація. Засвітився великий екран: населення — 403, щастя — 50 %, цивілізованість 80 %, осмисленість 70 %. Ніхто, крім Дениса, на екран під стелею не дивився — усі втупились у свої смартфони.

— Відучуйся спізнюватися, — сказала Еллі, подзьобуючи пальцем екранчик.

— Я не спізнився.

— Ти не був на планерці! — Еллі подивилася на нього, як завуч на прогульника. — Ти спав, а Марго працювала цілу ніч і дещо відкопала! Марго, скинь йому…

Марго ковзнула пальцем по своєму екранчику, ніби змахуючи крихту, і в Дениса сіпнувся в руці смартфон: ляпнуло повідомлення, наче слива з гілки. Денис відкрив посилання: «…ви можете читати лоґи — записи розмов усіх пасажирів за рік — використовуючи фільтри тут, вибираючи гілки, що цікавлять вас, тут, групуючи по персоналіях, по темах, по подіях тут…»

Денис читав і не вірив своїм очам: «…Тож сміймося! Ніхто не вмер, усі просто пішли в інше місце… Я не