Помирана - Тарас Антипович
Нельсон відчув себе безкінечно самотнім. Знання справжніх причин смерті Туза отруїло його, і мовчання здавалося найгіршим варіантом поведінки. Він почав думати, що не витримає. Він мусить сказати всім. Просто зараз. Щоб кожен мешканець цієї сонної діри здригнувся і вийшов на лови звіра. Щоб усі нарешті зацікавилися власним життям, яке давно вже стоїть на місці.
Під хмарами зненацька зарокотало. Нельсон давно чекав дощу і вирішив, що до Корита дісталася луна далекого грому. Але звук не лише не розчинився в повітрі, а й щомиті наростав. Потім з-за Корита вилетів сріблястий гелікоптер, замелькали довгі лопаті, розганяючи повітря.
— Лягай! — крикнув Гектор і завалився у рів. Туди почали скакати й інші коритяни.
— Бомбить буде! Стріляйте по ньому! — звомпив Кабигроб, командуючи якимось своїм уявним військовим підрозділом. Нельсон звалив Кабигроба з ніг, і вони розпласталися на купі піску. Черевата небесна машина з ревищем зависла в надцятьох метрах над ними. Одяг на спинах лежачих шматувало вихром, який вона здіймала. Усі припали до землі й не наважувалися підняти очей. Проте за мить шум мотора вже почав віддалятись, «дихання» машини перестало відчуватися на обличчях. Нельсон підняв голову. Гвинтокрил тепер нагадував блискучу голку, що врешті проколола пелену між горизонтом та низькими хмарами і зникла за нею.
* * *
Хата Туза стояла на белебні коло Депо. Будована з добротної цегли невідомо ким, вона, проте, давно вже не була взірцем міцності. Половина будівлі просіла, тріщиною в стіні означивши свою окремішність. Нельсон зупинився неподалік і бачив, як у віконці заблимав вогник — це Тузиха запалила недогарок свічки.
Тіні росли й загусали до чорного, відпущені на волю заходом сонця. Потягнуло серпневим холодком. Нельсон думав про те, що ця хата почала валитися, коли тріснуло співжиття її господарів. Від дому Туза до найближчих сусідів було метрів двісті. Навряд чи нападник мав силу і час, щоб тягнути паралізованого кудись далеко. Все відбулося десь тут, у цих трущобах. Нельсон і досі не міг вирішити, чи варто оголосити про це всім і підняти загальну тривогу. Щось підказувало йому, що найменш урівноважені з коритян використають ситуацію для взаємних порахунків і, чого доброго, в паніці переб’ють одне одного, тим самим скоротивши кількість робочої сили, необхідної для видобутку чорнухи. Цього не можна було допускати. З іншого боку, він не вірив, що здатен самотужки впоратись із підступами «кабанала».
Нельсон перетнув пустирище, зазирнув у покинутий шалаш, оббитий толем. На долівку намело мініатюрні дюни сірого пороху. Сюди давно не ступала людська нога. Ще одна перекошена будівля стовбичила поруч — сарай із зірваним дахом. Всередині, на прогнилому в багатьох місцях дерев’яному помості лежало груддя глини, що відвалилося зі стелі й стін. Стебла соломи стирчали з нього, як святкові свічечки з бісквіта. Нельсон обережно наступив на дошку — чи витримає — і по діагоналі пройшов до кутка, в якому поміж обривків газет і зотлілих столітніх екскрементів білів яийсь комочок. То була туго зім’ята ганчірка — кляп. Нельсон підняв її, щоб розгледіти. На пожованій матерії засохла цятка крові. Він оглянув увесь сарай, боячись ходити по ненадійному помості. Ні слідів екзекуції, ні решток тіла не помітив і повернув додому.
Замість страху в ньому знову, як повінь, почало розливатися усвідомлення самотності. Чомусь згадалося, як мати вперше повела його, чотирирічного, на Корито. Схил естакади тоді здавався безконечним, його верх губився десь у хмарах. Нельсон страшенно хотів дістатись «аж до неба», але знесилів і поліз рачки. Так вони і йшли: мати, задумавшись про своє, впевнено піднімалася попереду, а він, соромлячись своєї слабини, мовчки повз на подертих колінах.
* * *
Чергова секція трубопроводу вивалилася з рову. Нельсон відігнав злі думи і навіть усміхнувся, дивлячись на зморених трудовим подвигом односельців, що вишикувались перед мішком із крилатими «пайками». Поки людина при ділі, нічого страшного вона не натворить, заспокоював він себе.
— Давно Отих тут не бачили. А тепер розліталися в лиху годину, — згадав Захур учорашню появу гелікоптера.
— Було б чим по Них пульнуть, а так… Добра не жди, — підхопив Базука.
— Автономіка наша їм очі коле. Видивляються, шо захватить та шо украсти. Уххх, — стиснув кулаки Кабигроб.
Нельсон слухав гомін упіввуха і не збирався ні заперечувати, ні погоджуватися. Він був упевнений, що тільки чорнуха, добута в достатній кількості, убереже коритян від будь-яких ворожих підступів. Приліт машини означав лише те, що процес треба було прискорювати, бо невідомо, що у Тих на умі.
— Шо за шняга, фуфлижники?! — почувся голос Вені.
Веня потрясав перед носом у Гектора чимсь сірим і пухнастим.
— Це шо, птичка? Матрех! Поміняй мені!
— А шо ж то, як не птичка! — парирував Гектор.
— З такими вухами?! Без пір’я! І морда страшна! — Веня продемонстрував перед гуртом копченого кажана, тримаючи його за довге перетинчасте крило.
— Все, шо літає, то птичка, — зневаживши класифікацію видів, наполягав Гектор.
Веня вчепився в мішок із «пайками» і рвонув на себе.
— Одвали, бойобвод. Пегебигать він буде! — відштовхнув його Гектор. Він спритно затиснув носа Вені пальцями і закрутив набік. Веня загарчав і ногою тикнув суперника в пах. Нельсон підоспів, коли вони покотилися по краю викопаного рову. Лопата в руках з’явилася сама собою. Але через те, що Гектор і Веня каталися, звиваючись, як змії, допомогти брату не виходило. Нельсон відчув, як наливається злобою все його єство. Він був готовий вкласти в один удар весь свій знагла пробуджений відчай, усю ненависть і страх перед майбутнім. Потилиця Вені опинилася згори, поки він тлумив Гектора.