Помирана - Тарас Антипович

— І шо тепер? — запитав Кабигроб.

— Тепер ждать, ілуха, — умостився Нельсон на перевернутому відрі.

Гектор нетерпляче витяг блістер із сірими таблетками (останню свою знахідку на Кориті), закинув дві до рота. З усього було видно, що втрата майна підкосила його, хоча більшість односельців глибину трагедії так і не збагнули.

— Так ти і нам дай, цопакус. Общаком же горбатимся, так давай і на «колесах» кататься общаком, — затребував Пабло. Гектор мовчки ковтнув пігулки, ніби й не чувши.

— То в нього од голови. Йому шестерня жить не дає, — відказав Нельсон за брата.

— А шо — думаєш, у мене нічо не болить?! — завівся Пабло.

— Гузно твоє не в щот. Тре’ було пользувать його на вихід, а не на вхід, — проявив вузьке розуміння сексуальності Нельсон.

— Я про носа говорив, — образився Пабло, почухавши свій бляшаний протез, вставлений поміж очима.

Помовчали. Десь над Депо, в тягучій імлі, кружляли два круки, знижуючись у повільному спіральному танці.

— Я всю свою воду виніс сюди, — кивнув на повні вщерть ночви Захур, щоб змінити тему. — Якшо не піде діло, назад одберу.

— Як ти одбереш свою воду, якшо уже злили все докупи? — поцікавився Кабигроб.

— А моя вода чистіша од вашої. І того легша. Вона поверху плаває — видно ж, — пояснив Захур.

Усі зосереджено перетравлювали сказане, намагаючись зіставити його з відомими їм фізичними законами.

— От якби Корито досі робило, було б не тре’ оце все вергать. І чого Вони перестали сюди возить? — зітхнув Базука.

— Ясно чого: шоб нас голодом заморить! — вставив Кабигроб.

— А старі от таке казали, — втрутився Захур. — Знаєте, чого надумали автономіку проголосить? Бо рішили, шо Корито весь світ годує. Сортувальна станція тоді ж робила — огого! І надумали наші одділиться, шоб Корито тіки собі оставить. І оджали Корито. Чи то війною, чи хитрістю — я так і не пойняв. А ще спирту цистерну оджали, прямо з рейок зняли і лигали так, шо аж половина виздихала. Он і батя Кабигроба тоді, шо крановщиком ото робив…

— Шо! Його підстрелили, того й упав із крана, — підвищив голос Кабигроб.

— Де ж підстрелили, як він од спирту дуба дав! — заперечив Захур. — Випив і поліз уверх, та й зірвався. Спирт був не той, шо тре’, а технічний — шоб горюче розбавлять.

— Ну й шо, шо технічний — шо ж його, значить, не пить? Так і батя був чоловік технічний, на техніці робив. Розкажеш іще, алдапакус! — гнув своєї Кабигроб. — Батя б од такого не вмер, крепкий був. То снаряд у нього вдарив… А однак Корито наше тепер. І смерть не страшна!

— Так якшо Когито наше й автономіка наша… — озвався Гектор сонним голосом, — то хто ж одходи до нас повезе?

— А одходи нам свої тре’ мать! Усе своє! — гримнув Кабигроб пафосно.

Базука закивав на знак згоди, а Пабло і Захур глибокодумно поморщились, шукаючи логіку в дискусії, що вдавилась, як змій-уроборос власним хвостом.

Нельсон, неуважний до їхніх теоретизувань, нарешті встав із відра і прорік:

— Пішла жара!

Нельсон відсунув пічку. Жар уже перекинувся на основу стовбура, багряний круг пашів і розростався по корі з кожним подихом вітру. Тихий вогонь проникав у пори камінь-дерева, доходив до серцевини. Кабигроб, ніби не вірячи побаченому, тицьнув пальцем у розжарену кору, засичав і відскочив. Вулицею саме пензлював Веня, чомусь із забинтованими кулаками.

— От обмотки зніму — всім покажу! — потряс у повітрі рукою Веня, хоча створити інтригу йому не вдалось анітрохи.

— Бойодум, — провів його затуманеним поглядом Гектор.

— Шо розслабились?! Двоє хтось беріть вірьовку, а ми будем лить, — узявся за ночви Нельсон.

Захур і Пабло натягнули мотузок, що ним був обв’язаний стовбур угорі.

— Потягнем на себе, то нас і приб’є. Давай смикнем — і тікать, — запанікував Пабло.

— Та не впаде воно. Дурну шнягу ото придумав лободзип, — розвіював страхи Захур. — Це ж не просто кілок кам’яний — це щетина Землі. Її не зламать, не вирвать. Вона, як забитий шуруп, держить ґрунт — шоб він не посунувся нікуди і шоб нам було на чому стоять.

У цю мить Нельсон з іншими чорноробами линнули з ночов прямо на червону грань стовбура. Їх тут же обдало хмарою пари під шипіння і шкварчання непримиренних стихій. Захур і Пабло щосили напнули мотузку, але камінь-дерево навіть не здригнулось, лише видало здушений тріск, що відгукнувся в землі коротким глухим струсом. Пабло позадкував, подумки оцінюючи довжину цієї чорної палі, яку вони силкувалися зламати.

— Я ж казав, шо не буде тут нічо, — повернувся до нього Захур.

— Шухер! — раптом гукнув Нельсон.

Спочатку Захур побачив тінь, що лягла на нього ззаду, ноги самі понесли його навмання, долинув шум повітря, ніби хтось махнув великим віялом. Захурові здалося, що над ним змикається капкан, як над необачним птахом, що приземлився на Кориті.

Бараки Депо виринали з вранішнього туману. Сонце прострілювало по дахах, але ще не зважувалося заходити в закамарки, звідки неохоче відступала ніч. Нельсон ніяк не міг зорієнтуватися, над яким рядом халуп він бачив двійко ворон напередодні. Носаки чобіт набухли від роси, що ряхтіла на чорному піску, стало важче пересувати вихудлі ноги. Позаду скрипнули дверцята кіоску.

— Якшо ти до мене, то заходь, — щебетнула Майя, загортаючись у картату лахманину. — Я тут живу, ага.

— Нє, мені дальше, — буркнув Нельсон, але чомусь так і став мов укопаний.

— Куди?