Помирана - Тарас Антипович

— Та шо ти можеш показать! — чмихнула Майя.

— Єсть один прикол у мене, цедзип! — Гена стишив голос до змовницького шепоту.

— А, «колеса» десь намутив… — висловила здогад Майя і наддала ходи.

— Нє. Диви! — спинив її Гена.

Він задрав свій гостроносий стертий черевик. Із носака стримів довгий сталевий шип.

— Ну й шо? — зморщила носик Майя.

— А то, шо дохтор мені це шило до пальця приварив — як дам комусь… Ну, і в штанях у мене штир не хуже. Побачиш — упадеш.

Але Майя вже не слухала. До того ж назустріч плівся неприкаяний Кальман, бовтав руками, голодно витріщався навкруги. Крізь майку-сіточку виднілася пластмасова кругла шайба, що нею була «запаяна» рана в животі.

— Викопали трубу, і шо в тій трубі?! Дірка, йухан! Дірка! Хе-хе! — риторично зареготав Кальман, ляснувши себе по нозі. Він подав Гені п’ятірню, упізнавши сусіда по району, і привітально затряс його руку. На ногах у Кальмана були закороткі спортивні штани з боковими лампасами, що до половини відірвалися і майоріли, як декоративні стрічки.

— От умієш ти кайф обламать, — буркнув Гена печально, дивлячись Майї вслід.

Першу частину труби виволокли з траншеї ушістьох — двоє підважували ломами, двоє тягли за пропущені під нею петлі вірьовки, двоє скеровували, тримаючи по краях. Пабло поспішив перевірити, чи пролізе його кістлявий організм всередину цього циліндра й залишився задоволений результатом. Утім, більшість коритян могли би без зусиль це повторити, а дехто спромігся б навіть роками жити в трубі такого діаметру, побивши всі рекорди древніх кініків.

— Шо ти сказав Тузисі? — запитав Веня між двома жадібними ковтками води.

— Шо кротодил, — відповів Нельсон, примощуючись на розстеленій клейонці.

— А як Туз туди доліз? Неходячий же, — поцікавився Захур.

— Мо’, поміг хто… — витер піт зі скроні Нельсон.

— Хто поміг? — обернувся Пабло, перебираючи пальцями тонкі голубині кістки на імпровізованій скатертині.

— Може, й ти, ілуха. Звідки мені знать? — задумливо мовив Нельсон.

З ангару повернувся Гектор зі жменею болтів і гайок. Знайденого було явно замало, щоб замінити прогнилі кріплення на фланцях під час нового монтажу труб на Кориті.

— От, не густо, — розтиснув долоні брат. Нельсон був радий змінити тему.

— Значить, усі «хомути» розбирать не будем, бо потім назад не зберем, — оголосив він своє технологічне рішення.

— Отадзип, — саркастично відгукнувся Веня.

— Один кусень-то ми можем із ями вирвать, а три-чотири ціляком — хребти розваляться, — песимістично кинув Кабигроб.

— Тре’ людей більше. Чого вони сидять по норах? — потряс повітря Нельсон.

— Вони думають, шо луччє з голоду здохнуть і не робить, чим робить і потім здохнуть, — поділився психоаналітичним спостереженням Пабло.

— Ми для того й робим, шоб не здохнуть, тапок-таб’є! Чорнуху будем пить до кінця віку, — гарячково запевнив Нельсон.

— І мені наллєш? — пролунав у нього за спиною дзвінкий голос Майї. — Якшо я робить буду.

— Яким місцем ти хочеш робить, ханадзип? — уточнив Захур.

— Не тим, куди тебе Пабло дрючить, — кинула Майя.

Усі заіржали, але водночас присутність жінки, хоч і такої юної, відігнала гірке шумовиння їхніх думок і змусила поглянути на свої марноти по-чоловічому.

Торба за плечима холодила спину. На півдорозі до Корита Нельсон подумки визнав, що холодок цей — не що інше як страх перед незвичним мертвим вантажем, який він ніс. Під ногами він помітив уламок циліндричної люмінесцентної лампи і не відмовив собі в задоволенні бахнути ним об стіну розваленого будинку.

— Цить, не бушуй! — долинув обурений голос.

Горбата Кет сиділа під стіною, склавши ноги по-турецьки. У такій позі вона ніби вросла в землю і була геть непримітна. Хустка колись червоного кольору накривала очі. Нельсон підійшов ближче і розгледів, що на плечі вона тримала чорну коробочку з антеною, настовбурченою в бік Корита.

— Радіво робе, не мішайся, — пояснила Кет.

— Де ж воно робе, як мовчить. Воно ж шипіть повинне, — не зрозумів Нельсон.

— Це радіво мовчки робе, — витягнула черепашаче підборіддя Кет.

— І шо ж воно робе?

— Хвилі невидимі пуска — кротодила проганя, а птичку приманює.

— Тупа ти ханаврук, — поставив діагноз Нельсон.

— Де тобі техніку пойнять! — натягнула хустку на лоба Кет.

Вона піднялася і повернулась дуговидною спиною до нього, з виразом утаємниченості крутячи коліщатко на приймачі, котрий не видавав ані звуку.

— Знаєш про Туза? — змінив тему Нельсон, і мурашки в нього побігли по шкірі від думки, що фрагмент загиблого лежить у торбі за плечима.

— Знаю. Того і радіво кручу, — поправила антену Кет.

— Міг він сам на Корито залізти?

— Коли я його знала, Туз усяке різне міг, — усміхнулась Кет. — А тепер уже не знаю.

— Чого ти рішила, шо так кротодила налякаєш? — вказав Нельсон пальцем на чорну коробку в руках жінки.

— Старі казали, його радіво бісить. А чує він з-під землі все. І те, шо ми самі коло себе не почуєм. Ше казали, він на людину напада, тіки коли дітей висижує. Потім діти вилупляться і одне одне жеруть, а матка тіка од них, шоб не з’їли.

— Кажеш, так і жеруть одне одне? — перепитав Нельсон.

— Шо ж їм іще жрать… А ти чого тут лазиш, волну перебиваєш? — підкрутила вона