Помирана - Тарас Антипович

— Він же там життя проробив. Мо’, й помирать туди поплівся! Ясно, шо не сам. Монро взяло і повело, гадость така.

— Ой, не придумовуй! Монро поза Коритом не літа! — нагадав Нельсон.

Однак тричі вислухавши її коронне «криком прошу», він раптом подумав, що на звалище справді варто піднятися — поки видимість ще не втрачена, з висоти можна оглянути велику територію.

Наближатися до Корита в такий день було справою відчайдушною, і з Нельсоном пішли не всі. Лише четверо чоловіків піднімалися естакадою. Їхні обмотки шматував вітер. Одяг — переважно саморобний, із витривалої церати — то надимався, то ляскав по спинах. Відчуття драйву не полишало Гектора, котрий збуджено торував шлях до самого серця бурі.

— Ононо! — вказав він пальцем на металевий щит, що помітно розгойдався на своїх опорах.

— Тре’ трохи розійтись. Дивіться всі кругом — мо’, Туза дурного набачите, — гукнув Нельсон. Він обернувся лицем до селища. Але руда імла вже сідала на Соцбуд, як сепія часу обволікає старі фотографії. Неоковирні й викличні конструкції Депо взагалі стали розмитим потойбічним маревом. Залізниця порваною павутиною лежала на насипі. Сортувальна станція з її хламом лишилася праворуч, коли вони піднімалися естакадою на Корито.

Під ногами потріскували уламки сантехнічного фаянсу, сунув пластиковий утиль. Звалище немов би детонувало, народжуючи ураган. Цю безглузду виправу слід було припиняти, натомість Нельсон, пригнувшись, ішов усе далі. Цікавість до природи Корита все ще перемагала в ньому здоровий глузд. На поверхні звалища ворушилися листи гіпсокартону й уламки меблів, мішки з будівельним сміттям поривалися злетіти вгору. Над головою просвистів солом’яний плафон і зник десь унизу.

— Ей, туто шняга єсть! — долинув голос Гектора крізь завивання вітру. Нельсон зістрибнув з естакади на бетонну дорогу серед сміття, підійшов до брата, втискаючи голову в плечі. Цівка крові червоніла на бетоні. Нельсон провів пальцем — кров уже встигла присохнути, хоча їй не було й доби. Пил набивався в очі й рот, потоки вітру терзали барабанні перетинки. Нельсон відчув себе центром якоїсь героїчної ситуації. На його крик зійшлися й інші учасники пошуків.

— Дивіться кругом, шоб нічого не пропустить, — гукнув Нельсон.

Вони йшли по бетону посеред Корита, а буря ревла навколо дедалі гучніше. На одній із плит також був слід крові, але її вже заносило мотлохом.

— Мо’, це Божени кгов, іще з того дня, — припустив Гектор.

Нельсон узявся розгрібати купу сміття на плиті. Відкинув обривок гумового килимка, залитого синьою фарбою, потім — сплутаний ком бобінної стрічки, шмат ковроліну. І врешті з-під пінопластової коробки від іграшок вигулькнуло те, заради чого вони всі тут опинилися — відірвана нижче ліктя рука, зсушена, з темним плетивом вен і жовтими нігтями, що давно не знали ножиць.

Нельсон розгорнув целофановий пакунок на хиткому столі. Тузиха глянула й кивнула так, наче впустила мозок додолу.

— Його? — перепитав Нельсон для певності.

— Його, — підтвердила Тузиха.

Нельсон зазирнув за ширму, де чахло пружинне ліжко Туза. Матрац із нього сповз на долівку. Пилинки танцювали над свічкою, що сполохано тремтіла. На тумбі стояв порожній слоїк з-під одеколону.

— На краю Корита найшли, — загорнув Нельсон пакунок. — Всі думають, шо кротодил порвав. А я от розмишляю… чи не ти сама його угрохала, раз знала, де шукать.

Тузиха кинула спокійний погляд на Нельсона. Ганчір’я в рамі вікна плямистим черевом напнулося від протягу.

— Ти молодий іще, не знаєш, як воно єсть. Ми повмирали одне для одного давніше. Колись на сортувальній одкопали прес-підборщик, що целофан у тюки пресує, і гуртом пробували запустить, так мені не повезло — ногу тоді й розмололо в барабані. Туз тоді, рабой дурний, до Кет побіг. А потім як Кет згорбило, то він до мене вернувся і сам зліг. Бач, здоровля на Кориті не викопаєш, а закопать кажний може. Чого б я його, такого мертвого, та й убивала другий раз…

— Хтось провідував його туто? — знітився Нельсон.

— Та хто ж? Монро провідало, ясний рех! Воно завело.

— А ти бачила те Монро?

— Не бачила, а знаю!

— Як не бачила, так язиком не чвакай! — скипів Нельсон від цих народних забобонів. — Коли ти виходила? Коли його могли витягти?

— Та я ото все хожу, туди-сюди, туди-сюди, то те, то се, — розважала Тузиха апатично.

— Руку будеш хоронить?

— Не буду. Однеси назад на Корито, — холодно мовила, поправляючи хустку. — Він же ж був там передовик-сортувальник, поки одходи ще підвозили. Хай рука собі далі сортує.

Коли Нельсон уже виходив, Тузиха окликнула його:

— Держися за одну жінку, — додала журливим тоном: — За двох ухватишся — ні одної в тебе не буде.

Майя дістала пакет із зображенням хитрої котячої мордочки, зсипала трохи сухого корму в кишеню комбінезона, щоб хрумтіти гранулами протягом дня. Вона знайшла запаси корму в кіоску, поряд із Депо. У ньому ж тепер і мешкала, на безпечній відстані від решти мешканців району, але з можливістю підглядати за їхнім відчайдушним побутом.

Вийшовши з домівки, вона опустила металеві ролети на вікні. Наслідки бурі були помітні повсюди, але Майю анітрохи не турбувала руйнація споруд і засмічення вулиць. Якась вроджена розважливість змушувала її вважати, що цей світ уже неможливо зробити гіршим, тож йому нічого не залишається, крім як розвиватися в правильному напрямку.

Шлях їй раптом перегородив Гена. Його сутула постать і жагучий поклик очей укотре справили на Майю гнітюче враження.

— Погуляєм, ялбакус? — натиснув Гена.

— Гуляй, сарадіп! — зашипіла Майя, обійшовши його.

— Ну, шо тобі на копанці робить?! Трешся