Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Невдовзі він задовольнив свої бажання і спав у сповненому пахощами будинку розпусти, похропуючи біля повії, яку діймало безсоння. Він міг бачити сни сімома мовами: італійською, іспанською, арабською, перською, російською, англійською і португальською. Він заражався мовами так само, як моряки заражалися хворобами; мови були його гонореєю, сифілісом, цингою, малярією й чумою. Щойно він заснув, у голові забриніли всесвітні голоси, розповідаючи незвичайні мандрівні історії. Кожен день у цьому наполовину розвіданому світі приносив нові захопливі враження. Зашорена, нудна щоденність ще не розбила примарної, мрійливої поезії відкриття. Він сам був умілим оповідачем різноманітних історій і також був покликаний у світ розповідями про всілякі дива, а ще більше історією, що могла його возвеличити або ж занапастити.
2. НА БОРТУ ПІРАТСЬКОГО СУДНА,
ЩО НАЛЕЖАЛО ШОТЛАНДСЬКОМУ МІЛОРДОВІ
На борту піратського корабля, що належав шотландському мілордові і мав назву Скатач на честь казкової богині-воїна з острова Скай[62], тобто на судні, команда якого успішно грабувала і плюндрувала кораблі вздовж і впоперек Карибського моря, а зараз ішла до Індії у державних справах, перебував також охлялий флорентієць, якого одразу не викинули як «зайця» у південноафриканську Вайт-Рівер лишень тому, що з вуха переляканого боцмана він вийняв живу водяну змію і викинув її за борт. Знайшли «зайця» під койкою у носовому кубрику за сім днів після того, як судно обігнуло мис Агульяс, на самому півдні Африки, одягненого в камзол гірчичного кольору та рейтузи, а також загорнутого у плащ арлекіна із клаптиків кольорового шкіряного косокутника; до грудей він притискав невелику полотняну сумку і солодко спав, час від часу похропуючи, навіть не намагаючись ховатися. Здавалося, він був готовий до того, що його знайдуть, і цілком переконаний у силі своєї привабливости, у вмінні переконувати й зачаровувати інших. Зрештою, везли вони його вже довго. До того ж він виявився справжнім штукарем. Умів перетворювати золоті монети на дим, а дим — на золоті монети. Із дзбанка, наповненого водою, перевернутого догори дном, виливався цілий струмок шовкових шарфів. Кількома помахами елегантної руки міг збільшити кількість риби і хліба, що було, поза сумнівом, богохульством, авжеж, але голодні моряки з легкістю йому це прощали. Швидко хрестячись, аби вберегтися від можливого гніву Ісуса Христа через незаконне захоплення його місця цим новочасним творцем див, вони жадібно поїдали неждано багатий, хоч і нездоровий, з погляду теології, обід і чекали на наступний фокус.
Навіть сам шотландський мілорд Джордж Льюїс Гоксбанк, Гоксбанк з містечка Гоксбанк, тобто, якщо казати на шотландський штиб, Гоксбанк Гоксбанський, будучи дворянином (не треба плутати з менш поважними і більш неблагородними Гоксбанками із менш вартих уваги місць), одразу піддався чарам, коли непроханого арлекіна привели до його каюти для винесення вироку. На той час молодий пройдисвіт називав себе «Уччеллом».
— Уччелло ді Фірензе, чарівник і вчений, до ваших послуг, — сказав він досконалою англійською, з низьким та швидким поклоном майже аристократичного характеру, і лорд Гоксбанк усміхнувся, нюхаючи свою напахчену хусточку.
— Я міг би цьому повірити, дорогий штукарю, — відповів він, якби не знав художника Паоло з тим самим прізвищем, який створив у соборі твого міста фрески trompe-l’oeil [63] на честь мого предка Джона Гоксбанка, відомого як Джовані Мілано, солдата фортуни, колишнього генерала Флоренції, переможця у битві під Полпетто; ну, звісно, і в тому випадку, якщо цей художник не помер за ці довгі роки.
Молодий пройдисвіт, не погоджуючись, нахабно заклацав язиком.
— Очевидно, я — не померлий художник, — заявив він, ставши в театральну позу. — Я взяв собі цей psevdonimo di viaggio тому, що в моїй мові це слово позначає «птах», а птахи — найбільші мандрівники.
Раптом із своєї пазухи він вийняв сокола у каптурі, десь із повітря дістав рукавицю сокольничого і подав їх приголомшеному поміщикові.
— Сокіл — для лорда Гоксбанка, — промовив він елегантно, хоч і формально, а коли лорд Гоксбанк одягнув рукавицю й на рукавиці опинився птах, він, «Уччелло», клацнув пальцями, як та жінка, що кличе закоханого, після чого вони зникли, тобто птах у каптурі і рукавиця з птахом, що геть спантеличило шотландського мілорда.
— Отже, — продовжував маг, повертаючись до питання про своє прізвище, — оскільки у моєму місті, це неоднозначне слово і схований птах є дещо евфемістичним терміном для позначення органа чоловічого достоїнства, я пишаюся тим, що також його маю, але я не настільки нечемний, аби показувати цей орган.
— Ха! Ха! — вигукнув лорд Гоксбанк Гоксбанський, відновлюючи самовладання зі швидкістю, гідною поваги. — Здається, ми маємо дещо спільне.
Гоксбанк Гоксбанський багато часу провів у мандрах і мав вигляд чоловіка, старшого за свої роки. Очі його були жвавими, шкіра — чистою, але минуло вже сім, а може, й більше років, як він відсвяткував своє сорокаріччя. Він був уособленням фехтування, мав силу білого бика; на плоту здійснив подорож до витоків Жовтої ріки, що в озері Кар-Ку, де із золотої чаші їв тушкований пеніс тигра, а також полював на білого носорога коло кратера Нгоронґоро та піднімався на всі двісті вісімдесят чотири вершини Манро[64], від Бен-Невіса[65] і до Недосяжного піка у Сґурр-Деарґ на острові Скай, який був домом богині Скатач Грізної. Колись раніше у замку Гоксбанк він посварився зі своєю дружиною, невисокою сварливою жінкою з кучерявим рудим волоссям і щелепою, як у голландських щипців для горіхів, і лишив її в горах пасти чорних овець, а сам подався у світ шукати кращої долі і, так само як його предок, став капітаном корабля під орудою Дрейка, грабуючи американське
