Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Я погоджуся максимум на «складну добіологічну хімію». Все інше вимагатиме більш докладних даних. — Хоч би яким обачним здавався голос Консуели, але він дзвенів од тріумфу. Голос чіткіше від слів промовляв про те, що тепер вона, вдоволений ксенохімік, може померти тут щасливою.

— Подивися, що виходить, якщо збільшити зображення, — промовив не менш захоплений Алан.

Утворення змінило свій сірий колір на веселкову суміш пастельних барв, здіймаючись від криваво-коралової барви, до світанково-жовтого й зимно-блакитного кольорів. Просто перехоплювало подих.

— Ух ти! — На якусь мить навіть її власна смерть не здавалася такою важливою. Хоча все ж таки відносно неважливою.

Міркуючи над цим, Ліззі, мов запрограмована, знову заснула й поринула у темряву та галасливу веремію своєї свідомости.

Це було страшно. Міста не стало, його заступила матриця шуму: биття молотів, якесь деренчання й різкі удари. Ліззі рушила вперед і дійшла до вертикальної сталевої труби. Ступивши крок назад, наштовхнулася на ще одну. Десь поруч озвався двигун, гучно перемикалися якісь велетенські передачі, скреготів і лементував метал. Ґрунт під ногами заходив ходором. Ліззі зважила за найрозумніше лишатися на місці.

Чиясь знайома присутність уперемішку з відчаєм:

«Навіщо ти це зробила з нами?»

«Зробила — що?»

«Я був усім».

Поруч заходився гупати якийсь копер. Від цього розболілася голова. Щоб його перекричати, доводилося майже горлати:

«Ви й досі — все».

Тихо:

«Я ніщо».

«Це… неправда! Ви… тут! Ви існуєте! Це… щось!»

Уся туга світу:

«Облудна розрада. Знайшла, що сказати».

Вона знову була притомна.

Чувся голос Консуели:

— … їй це не сподобається.

— Всі психологи вдома погоджуються, що так буде найкраще для неї.

— Ой, тільки не треба!

Схоже, Алан був найбільш упертою й педантичною особою, яку тільки Ліззі знала. Консуела, очевидно, — найфлеґматичнішою. Певно, справи дійсно були кепські, якщо вони так сваряться.

— Привіт! — відгукнулася Ліззі. — Я вже прокинулась.

На якусь мить запанувала тиша, саме така наставала поміж її батьками, коли вона втручалася в одну із їхніх суперечок. Першою відповіла Консуела, хоча й занадто радісно:

— Добре, що ти знову з нами! — Алан же докинув: — НАФТАСА хоче, щоб ти де з ким переговорила. Будь на зв’язку, в мене тут напоготові перше послання для тебе.

В ефірі почувся жіночий голос: «Це доктор Альма Розенблюм. Ліззі, мені кортить поговорити про те, як ви себе почуваєте. Я розумію, що затримка в часі між Землею й Титаном зробить нашу бесіду спершу дещо недолугою, проте я впевнена, що зрештою нам це особливо не завадить».

— Це ще що за лайно? — розлютилася Ліззі. — Що це за жінка?

— НАФТАСА вирішила, що тобі це зарадить…

— Вона «порадник у горі», так?

— Формально, вона терапевт кризових періодів, — відповів Алан.

— Слухай, я ніколи не купляла показушний «Новий вік»[53]. — Вона ледве не сказала «пшик» замість «вік». — Та й куди нам квапитися? Ви ж мене так не залишите?

— М-м…

— Ти спала кілька годин, — відповіла замість Алана Консуела. — За цей час ми змоделювали деякі погодні умови. Мабуть, краще буде, якщо ти побачиш це сама.

Вона переслала дані Ліззі, яка прокрутила їх на щитку шолома. Примітивна модель показувала озеро випаровування під нею зі схемою температурних режимів. Вода у ньому була всього лишень на кілька градусів тепліша від довкілля, але цього виявилося цілком достатньо, щоб створити потужні висхідні потоки над центром озера. Маленькі сині стрілочки показували напрямки локальних мікроструменів повітря, котрі утворювали спіральний вир, що підіймався вгору на два кілометри і лиш потім розсіювався в західному напрямку.

На іншій схемі була зображена маленька пульсуюча цятка на висоті восьмисот метрів над поверхнею озера. Це була вона. Маленькі червоні стрілочки вказували на її ймовірний напрям дрейфу.

Виходило так, що вона ледве не довіку літатиме й літатиме колом над озером. Конструкція аеростата не дозволяла йому піднятися так високо, щоб його підхопили інші вітри й віднесли звідси. Її скафандр не був придатним для плавання, тож навіть якби пощастило здійснити м’яку посадку, щойно вона торкнеться води, як миттю піде на дно. Втонути вона не втоне, але й до берега не добереться.

Це означало, що вона загине.

Ліззі на очі навернулися сльози. Вона спробувала стриматись, її казило як приниження від плачу у такий момент, так і безглуздість подібної смерти:

— Прокляття, не дайте мені померти такою смертю! Будь ласка, тільки не через мою власну помилку!

— Про помилку ніхто й не казав, — спробував розрадити її Алан.

Цієї миті з Землі надійшла відповідь од доктора Альми Розенблюм: «Так, Ліззі, я порадник у гурі. Ти зараз переживаєш емоційно значну віху у своєму житті, і для тебе дуже важливо подолати її й прийняти. Це моя робота. Допомогти тобі усвідомити значення, необхідність і — навіть красу смерти».

— Приватний канал, будь ласка! — Ліззі зробила кілька глибоких вдихів, щоб прочистити легені й заспокоїтися, потім більш розважливим тоном заявила: — Алане, я католичка, зрозумів? Якщо я вже маю померти, то мені потрібен не порадник у горі, а клятий піп. — Раптом вона позіхнула: — Трясця, тільки не тепер. — Вона ще двічі позіхнула: — Піп, допетрав? Розбудиш, коли він буде на зв’язку.

Ліззі знову була десь на дні своєї свідомости, в порожньому просторі, який колись займало підводне місто. Й хоча нічого не бачила, та все одно напевне відчувала, що стоїть посеред величезної одноманітної рівнини, такої великої, що можна було вічно простувати нею й так нікуди й не прийти. Вона відчувала, що стоїть на велетенському бойовищі. А можливо, тут просто настав затишок перед черговою бурею?

Її оточувала могутня напружена тиша.

«Є тут хто?» — спитала вона. Слова пустили беззвучне відлуння, порожнечу на порожнечі.

Нарешті м’який голос відповів:

«Ти змінилася».

«Я невдовзі помру, — погодилася Ліззі. — А таке знання змінює людину».

Все довкола вкривав м’який попіл, який лишився ніби після великого згарища. Про те, що саме згоріло, їй думати не хотілося. Специфічний запах проникав усюди.

«Смерть. Нам це зрозуміло».

«Справді?»

«Воно нам уже давно відоме».

«Хіба?»

«З того самого часу, як ти натякнула нам про це».

«Я?»

«Натякнула, що можна існувати відособлено. А це те саме».

Стало щось прояснюватися:

«Культурний шок! Ось, що тут відбувається, еге ж? Ви не знали, що хтось іще свідомий може існувати окремо. Ви не знали, що живете на дні океану у маленькому світі, котрий належить Всесвітові з його мільярдами галактик. Я вам дала більше інформації, ніж ви змогли проковтнути за один раз, і тепер задихаєтеся».

Скорботно:

«Задихаємося. Як ґротескно».

— Прокинься, Ліззі!