Мор - Валерій Олександрович Шевчук

Я здригнувся й прийшов до тями. В роті у мене було сухо, а голова запаморочено покручувалася. Звісна річ, на тілі не мав я й подряпини, хоч і падав начебто з коня, — кінь мій пасся неподалік. Я лежав під грушнею і розмірковував про той чудний сон чи видіння. Завжди вірив у сни і завжди бажав знати їхнє тлумачення. Серед моїх нечисленних книжок сонник був чи не найулюбленішою. Але сонник цей сон навряд чи розтлумачив би — це мав зробити я самовільно. Отож я й вирішив, що знамення мені майже незрозуміле, а коли так, то можна було якийсь час спокійно полежати і роздивитися крізь гілки ясно-блакитне небо, відчуваючи на душі спокій і мир.

Відтоді я й почав шукати собі спільників. Знав, що задумане мною річ нелегка, але чим важчий хрест, тим більшу втіху маємо відчувати. Я міркував над цим не одну ніч і не раз радився з однодумцями. Нарешті вирішив, що моє марнославство може задовольнити лише велике діло. Я вирішив протоптати міцну стежку до бога, самочинно постаючи за його честь.

Народ мій кволий і поступливий, думав я, він майже не осуджує різномисля, і в ньому через те починають гніздитися всілякі єресі. Більше дотримується поганства, ніж твердої, благочестивої віри, а верхівка його майже златиніла. Морок, блуд і поганство панують навкруги, й нелегко те викорчувати. Тільки нещадна непримиренність могла б нас вилікувати од цієї біди; непримиренність, зрештою, — одна з головних моїх признак.

Бог сприяв мені щоступня. Одне — чародійна зустріч із янголами, про яку вище оповіджено; друге — прислав він до Львова патріаршого посланця Дионизія і звів мене з ним.

Дионизій мав маленьке зморщене обличчя, але очі його світилися немалим розумом: він ніби зазирав у душу співрозмовникові. Ми сиділи тут-таки, у цьому шинку, де господарила моя сестра; сестру я випровадив до церкви на вечірню відправу. Перед нами лежала рівна площина столу, на якій горіла груба воскова свічка. Вона кволо освітлювала мого гостя, я бачив тільки його обличчя, коли він нахилявся до мене, щоб проказати щось важливіше й сокровенніше, а коли відхилявся, то губився із зору цілком. Здавалося, що він зникав тоді із помешкання, а я залишався сам на сам зі свічкою — миготливим і пильним оком.

— Край ваш, — казав Дионизій, — кипить поганством. Християнство не ввійшло тут у плоть і кров: просто ідоли, яким уклонялися ви до Володимира-хрестителя, здобули собі інші назви. Всі оці ваші купали, зажнивки, закрутки, весілля, всі оці забобони, яких існує тисяча і якими живе простий люд, найбільшою мірою поганські. Бо не різдво ви святкуєте, а вклоняєтеся поганському сонцю, не Великдень вам дорогий, а фарбовані яйця. Де це видано, щоб святилися ковбаси, поросята і пироги? Дажбога нарекли Христом, але не Христа шануєте, а того ж таки богопротивного ідола.

— Це болить мені не менше, — сказав я. — Ви достатньо пізнали наш край і помітили: найбільше наше нещастя у гнилості владик. Вони утопилися в богооблудному прагненні до наживи і чинять на очах мирян негідні і нестатечні вчинки. Риба гниє з голови, пане Дионизію!

— Патріарх відає про це, — мовив Дионизій. — Знаєте, що сказав Єремія найчільнішим львівським братчикам, коли востаннє сюди приїжджав? Його слухали тоді Юрій Рогатинець, Іван Красовський, Лесько Малецький і Стецько Мороховський. Патріарх висловив думку, що мета вашої братської спілки висока. Людина, вступивши у братство, вже не належить собі, а стає святим струментом у божих руках і мусить ділом та духом віддатися церкві. Земля наша наповнюється гріхами, і чиняться вони так само легко, як і забуваються. Так переповнюється чаша божого терпіння, і колись вона проллється. Мало для кого закони нашої церкви святі і непереступні, більшість ховає за ними сваволю, поганські звичаї, чаклунство і характерництво, розпусту і розтлінність.

— Свята правда! — прошепотів я захоплено, відчуваючи, що серце моє пробиває трем.

— Патріарх сказав тоді, що ваші братчики мають ходити повсюдно по вулицях, шинках та базарах, навіть прозирати стіни домів, де чиниться ганебне діло, — мусите знати душі своїх мирян, які відвідують наші церкви. Маєте проникати в найтаємніші й найзахищеніші криївки та схрони людських душ і там, де починається відступництво та блуд, поставати проти того гостро й непримиренно, кличучи таких на суд церкви.

Ці слова мастили єлеєм мені серце. Але я не міг не поділитися з патріаршим посланцем своїми сумнівами. Свічка горіла, як сторожке всюдисуще око, і я загубив у сутіні по той бік столу Дионизієве обличчя — старий передихав після довгої мови.

— Щоб здійснити патріарше бажання, — сказав я, — самого прагнення мало. Братства тут нічого не вдіють. Треба відшукати людей, яких можна було б тримати тільки для цього. Ми повинні мати підземелля й катів, а також патріарше благословення чинити так…

Грек мовчав. За полум'ям свічки його омі нерівно поблискували. Здалося тоді мені, що полум'я почало дивно розростатися. Більше того, воно нібито заповнило проміжок між мною і Дионизієм. Я дивився на старого крізь жовте вогняне плетиво, і мені від того аж очі боліли. Вирішувалося те, до чого я прагнув усе життя, про що мріяв і чого намагався конче досягти.

Трековий голос став глухий:

— Наша церква бідна, ми не можемо викладати гроші на таке діло. Патріархи, не вам мені казати, самі змушені приїжджати сюди по гріш. Саме тому дозволити собі інквізиції ми не можемо. Окрім того, теперішній патріарх цього напевне не благословить. Це значило б, що ми починаємо наслідувати західну церкву.

Я схвилювався. Слова, які хотів вимовити, забивали мені подих. Зараз, зараз я виповім те, що хотів висловити ще на початку нашої розмови. Але я почав заздалегідь:

— Сам я не маю великих маєтків, а розмови з магнатами, котрі тримаються правої віри, добрих наслідків не дали. Не хочуть про це слухати й наші братчики… Врешті, я сам не бідний. Маю кам'яницю, а в ній підземелля…

Я примовк. Грек кинув на мене поглядом, і я зрозумів, що він уже починає вловлювати хід моїх думок.

— Маю вірних людей, з'єднаних між собою не силою гроша, а переконань. На жаль, кошти братств, — сказав я, ледве стримуючи роздратування, — йдуть казна на що. Візьміть історію