Мор - Валерій Олександрович Шевчук

Мій голос звучав грізно. Я спитав у того нечестивця про монастир, до якого він належить, хто настоятель його і чому він не тримається монастирських стін, а волочиться?

Чернець заговорив, і те, що він сказав, змусило нас ще більше здивуватися. Звісно, не був це ніякий чернець, а один із тих облудників, котрі вдають із себе святих людей, щоб богомерзько тинятися по землі, виманюючи в людей подаяння і сіючи повсюдно злочестиву плевелу.

— Значить, ви не стриглись у чорне духовенство? — спитав я.

— Не мав у тому потреби, — легковажно обізвався псевдочернець і знову завівся, фігурно й по-дурному патякаючи про якесь там внутрішнє вдосконалення.

— Саме для цього вам конче потрібно ґвалтувати шинкарок? — не без насмішки спитав я.

Всі засміялися, а псевдочернець обурився. Виявляється, він не ґвалтував сестру, а входив у гріх при її добрій згоді. Навіть закликав її посвідчити свій нахабний наклеп, але засоромлена сестра вже втекла звідсіля і, певне, десь рюмсає зачинившись.

«Ось вони, вільнодумці, — подумав я, — молотильники красних слів, ось їхнє диявольське нутро: розпуста і гріховність, занепад духовний, геєна пекуча».

Холодний і незрушний спокій оповив мені душу: вже не мав я ні сумнівів, ні співчуття.

Звісно, він знав, що за перелюбство мали б покарати його смертною карою. Може, через те зірвався зі столу і з розгону вдарився об двері, якими зайшли ми сюди. Але двері, звісна річ, було зачинено, і на цю мізерну його потугу ми тільки зареготалися. По тому він кинувся до ніші, де було вставлено вікно. Але там були залізні штаби, і ми не без утіхи простежили за його одчайдушним борсанням.

— Набігалися, пане? — спитав я. — Коли так, сідайте, щось нам розкажете.

Він почав виправдовуватися й плести щось несвітське, а нам було не без утіхи дивитися, як пострілюють перелякано його малі, гострі оченята. Здається, язик його молов одне, а мозок працював над тим, як би позбутися халепи. Але все це було даремно, бо не такі ми дурні.

«Це не простий ворог, — розмірковував я, дивлячись, як завзято намагається він виправдатися. — Це серйозний і запеклий ворог. Мені з ним буде нелегко, але хіба я цього не бажав?»

Дивився на нього. Хтось, глянувши збоку, міг би засумніватися, що перед нами — грішник і нечестивець. Чоло його високе, а очі світили гарячковим пломенем. І, дивлячись на це обличчя, я раптом відчув, що незвідь од чого в моїх жилах почала застигати кров…

Сіроносому здалося на мить, що він виключається з цього світу, щось несподіване й дивне ворухнулося йому в душі, щось тривожно обізвалося й увіч проявилася чиясь присутність; можливо, отого, котрий забрав пізніше його «я». Більше того, відчув на мить особливе з'єднання зі своєю жертвою, начебто і він, і цей несамовитий грішник — щось одне. Це було дивно відчувати, йому заболіло раптом у грудях, обізвалося щось, чи заграло, чи, може, причулася музика, спів вертепників, котрі привиділися, коли спав під квітучою дикою грушнею. Тонкий острах, а може, розкаяння заявились у ньому, м'який дим, але все це відразу почало розтавати, і він, дивлячись у вічі своєму противенцю, пізнав, що його супротивник такий живий чоловік, котрий сам себе поганим ніколи не називає. Це було якесь тимчасове задурманення, якого не знав раніше, а може, й справді той, котрий пізніше забрав його «я», застогнав, відчувши гостру з ним неспівмірність? Сіроносий стріпнувся і крутнув головою, намагаючись отямитися…

Я стріпнув головою, бо стало мені на мить маркітно, і мої люди сприйняли це за сигнал. Найдужчий серед нас і найуправніший у катівському ділі скрався за спиною богохульника і вдарив його довбнею. За мить мої поплічники схопили псевдоченця за руки й ноги і потягли в сутерен, котрий з'єднував цей шинок із підземеллям. Там мучився й доживав своє не один диявольський виплодок.

Я ішов останній і вже хотів ступити у підвал, коли почув швидкі сестрині кроки. Вона майже бігла до мене — була бліда ніби стіна.

— Що ти хочеш робити з цим чоловіком? — спитала вона, ледве розтуляючи вуста.

— Нічого страшного, — сказав я спокійно. — Порозмовляємо з ним про віру й інші святі речі. А що тебе турбує?

— Але ж, брате, — прошепотіла вона. — Хіба ти не помітив? Ви схожі з ним як дві краплі води!…

Я розсердився. Навіть розкричався на неї, бо молола казна-що. Рушив слідом за своїми людьми й наказав тягти нечестивця в комірчину, куди ми саджали не кожного. Відпустив своїх людей, бо захотілося мені побути самому: сестрині слова трохи стурбували мене. Походив трохи по сутерену, заспокоюючись, а тоді завітав до в'язня. Запалив свічку й придивився до нього, наблизивши вогонь до обличчя. Сестра, звісно, молола нісенітницю: чоловік цей не був схожий на мене аніскілечки. Більше того, все в ньому таке відмінне: був високий, а я низький, мав невеликий ніс, а я чималий. Лоб його — крутий і нависав над очима, тоді як у мене лоб плаский. Волосся мав густе й чорне, а я русяве й рідке.

Але все— таки щось дивне відчув, сидячи біля нього, щось мене стурбувало й примусило робити висновки обережніше. Вирішив дочекатися, поки він опритомніє. Бранець постогнував і морщився, очевидно, йому боліло. Я дивився на нього холодним, осклілим поглядом, і, здається, саме від того він очуняв. Глипнув очима і здригнувся, побачивши мене.

Келія була низька й вогка, і нас розділяла свічка, яка допалювалася; вона йому тут, у підземеллі, потрібна не буде. Світла має стати тільки для проголошення присуду, який я зібрався вирікти, як тільки він прийде до тями.

Тим часом удруге мене охопила стума. Дивився на цього чоловіка, що потрапив так необачно мені в тенета, і мені аж голова заболіла. Хто він мені? Ми б могли прожити відведене нам, ні разу не зустрівшись, він доніс би свої криві думки до могили і тільки після того дістав би покару. Але нам судилося отак фатально зіштовхнутись у житті і я повірив, що звела нас у змаганні божа воля. Проте який, ченче, подумав я, у тебе незавидний талан. Світ мусить стояти на міцних, непорушних законах, як стовпах. Горе тим, хто їх хитатиме! Зрушиш хоч одного і дістанеш сумну долю. Муситимеш замістити того стовпа собою, коли не бажаєш,